Розділ 25.2

Може вона зможе мене відмовити? Може в неї будуть якісь слова, щоб зупинити мене? Бо вчора я зіпсувала стосунки зі старою подругою. С сестрою та братом мені б цього не хотілося. Я вже не та дівчина, яка колись втекла зі столиці та країни. Я не хочу робити їм боляче своєю появою…

За цими думками я знайшла Емілі у парку. Здавалося, що вона весь вільний час проводить на свіжому повітрі. Може це через вагітність? Я не знала. Та була рада, що цього разу знайшла її сама.

Емілі сиділа на лаві під високим деревом. Сонце ще не піднялося високо, й у парку лежала ранкова тиша, розбавлена лише щебетом птахів. Сестра тримала долоню на животі й, здавалося, була зовсім не тут, а десь у власних думках.

— Не заважаю? — обережно озвалася я, зупинившись на кілька кроків.

Сестра звела погляд й усміхнулася так, як уміла тільки вона. М’яко, ніби всі турботи світу раптом відходили на другий план.

— Ти ніколи не заважаєш, Бекко. Сідай.

Я опустилася поруч, відчуваючи, як у грудях ще жевріють рештки вчорашньої втоми. Декілька митей ми мовчали, дивлячись на ставок попереду. Потім Емілі зітхнула.

— Я хотіла спитати… Вчора… Тобі стало щось відомо? Бо родина де Лое тільки привітала нас і більше не турбувала. Це?.. — королева набрала повітря в легені. — Це через те, що вони винні?

— Не впевнена, — я зітхнула і відвела погляд. — Я дізналася версію того, навіщо Луїзі гроші… І це вже справа для корони. Емілі, треба дізнатися, чи справді Луїза планує розпочати свою справу. Бо… як мені сказали… вона планує розробляти ліки для жінок, які не можуть завагітніти.

Емілі звела брови разом, здивовано поглянувши на мене.

— І мені це здалося дивним, — мовила я. — Ти не такою її описувала у своїх розповідях… Не знаю, та якщо це можливо якось перевірити…

— Легко, — Емілі примружилася і посміхнулася. — Якщо королева запросить її на особисту зустріч і прямо спитає чи не потрібна допомога у такій благородній справі… Навряд чи Луїза зможе збрехати.

Я тільки посміхнулася від того, як на цю ситуацію дивилася сестра.

— Тоді буду чекати на результати.

Сестра кивнула, закусила губу і занепокоєно спитала:

— Якщо це не вона… Тоді хто?

Це питання турбувало і мене. Горло знову стисло спазмом недовіри та паніки. 

— Не знаю, — чесно відповіла я. — Треба шукати. Я планую передивитися твій список… І у Себастіана за кілька днів має відбутися зустріч з… людиною з ордену… Я піду з ним. Спробую дізнатися більше.

Емілі дивилася на мене дуже уважно. А потім спитала.

— А що потім?

— Потім? — перепитала я, не зрозумівши, про що саме вона питає.

— Так, потім, — повторила королева і голос її в мить охолов. — Коли ти знайдеш замовника, коли… контракт буде розірвано. Що буде потім з Себастіаном?

Замість адекватних думок я згадала сьогодняшній ранок і вчорашню ніч. Та дуже швидко опанувала себе.

— Сестро, я не розумію твого питання, — мовила, поки намагалася вгамувати серце, яке чомусь затарахкотіло у грудях. 

— Він вбивця, найманець, — промовила Емілі, прямо дивлячись на мене. — Він збирався вбити мене. Ти ж розумієш, що він нікуди не піде, коли все закінчиться?

Я застигла, не вірячи власним вухам.

— Чекай… Що? Ти плануєш його стратити? 

Її величність не відповіла, не плануючи ділитися своїми планами. Тільки погляд відвела. Та це і була відповідь.

Емілі хотіла мене попередити. Та боялася моєї реакції.

І правильно робила.

— Він такий самий, як і я, — промовила я. — Я теж вб’ю, коли знайду винуватця. Може і мене стратиш?!

Я сама не зрозуміла, коли схопилася на ноги.

— Що? Мені теж готувати шию? 

— Припини, — видихнула вона, важко поглянувши на мене. — Ребеко, це інше.

— Ні, — я хитнула головою. — Це теж саме. Наскільки мені відомо, в Ретільванії страчують за вбивство через повішання. Чи щось змінилося, поки мене не було? Нагадати, до речі, чому мене не було ці роки тут?

— Ребеко…

— Ні, Емілі, — я знову хитнула головою. — Я гадала, що ми з тобою домовилися.

— Ми домовилися, що я випущу його з-під варти, — королева поглянула на мене. — Я випустила. Про все інше ми з тобою не говорили.

— Він допомагає врятувати твоє життя, — видихнула я, стиснувши кулаки. — І так ти хочеш за це подякувати?

— Він намагався забрати моє життя, — нагадала сестра. — Чи ти вже про це забула?

Я видихнула крізь зімкнені зуби:

— Це остаточне рішення?

— Так.

Я стояла, не зводячи з неї погляду. Внутрішня лють тиснула на груди, пальці мимоволі стиснулися у кулаки. Я могла ще щось казати, кидати аргументи, але для чого?

— Тоді, мабуть, нам із тобою більше немає про що говорити, — прошипіла я. — Краще б одразу поїхала до іншої сестри. Яка не дивиться на людей лише крізь страх і холод.