Розділ 25.1

Я прокинулася від дивного тиску на груди.

Спершу подумала, що знову згорнула ковдру у незручний вузол і тепер він стикає ребра. Але ковдра була на місці, м’яко огортала ноги. Тоді що?..

Я повільно опустила погляд і побачила чоловічу руку. Широку, теплу, важку.

Я застигла, а потім ще повільніше повернула голову.

І побачила Себастіана.

Він спав просто поруч, у моєму ліжку, розкинувшись так, ніби йому належала половина цього королівського матраца. Волосся падало на лоба, подих був рівний і глибокий. А от рука, проклята рука, досі тримала мене, обіймала так, ніби я була подушкою, а не людиною.

У скронях защеміло. Паніка накотила миттєво.

Чому він тут? Чому в моєму ліжку?! Я ж… я ж навіть не пам’ятаю, як ми заснули. Пам’ятаю сміх, розмови, вино… Вино!

Мій погляд метнувся вбік. На тумбі стояла пляшка, порожня до останньої краплі.

— Трясця, — прошепотіла я.

Ось вони, показові причини, чому Вісники не п’ють. 

Ми обидва знали, що порушуємо кодекс. Обидва вирішили його проігнорувати. І тепер… тепер я прокидаюся, обійнята людиною, яку мала б ненавидіти, а не притискати до неї уві сні.

Я вдихнула, намагаючись опанувати себе. А потім обережно посунула руку з грудей, щоб вивільнитися. Пальці ковзнули по тканині сорочки, ковдра зашурхотіла. Я підібрала ноги й повільно опустила їх на підлогу.

Ще трохи, і я вислизну з цього дурного сну.

— Вже тікаєш? — пролунав тихий голос позаду.

Я завмерла, замружившись.

Сіла, озирнулася й побачила, що Себастіан розплющив одне око. Він не рухався, тільки спостерігав, наче йому було неймовірно цікаво, куди це я зібралася.

— Чому я маю тікати з власної спальні? — прошипіла я, намагаючись підвестися. 

— О, — протягнув він сонним голосом, уже розплющивши друге око. — А я подумав, що ти вирішила втекти після того, що просила мене забути.

— Гадки не маю про що ти, — почала було я і застигла. Згадала.

Трясця! Ну от хто мене вчора за язика тягнув?!

Він ледь посміхнувся.

— Ти, до речі, дуже мила, коли спиш.

— Ти що, спостерігав за мною, як якийсь збоченець? — видихнула я, переходячи у напад. — Що ти взагалі робиш у моєму ліжку?!

— Бо вчора ти сказала, що тахта для слабаків, — розсміявся він, наче не помічаючи нічого дивного у всьому, що коїлося навкруги.

Я відчула, як щоки загорілися. Хотіла кинутись на нього з подушкою, вдарити чи… вкусити, аби тільки стерти цю самовпевнену півусмішку. Але натомість зціпила зуби й насупилася.

— Здається, з цього дня я більше ніколи не доторкнуся до вина.

— Дивно, — пробурмотів він, заплющуючи очі. — А мені здалося, що тобі сподобався вечір за розмовами.

На цю відверту провокацію я нічого не відповіла. Встала, схопила речі і зникла за дверима ванни.

А коли закінчила приводити себе до ладу і повернулася у спальню, Себастіана там вже не було. Він навіть пусту пляшку з собою забрав, щоб нічого не нагадувало про вчорашній вечір.

Я повільно видихнула і почала збиратися. Бо нічого не мало зламати мої плани на сьогодні.

Однак Вісник, як і очікувалося, трясця!, чекав на мене у вітальні. Вже не такий пом’ятий зі сну. 

— Кудись зібралася? — поцікавився він, розвалившись у кріслі і гортаючи якусь книжку.

— Так, треба дещо зробити, — мовила я проходячи повз.

— Не поділишся?

— Це не стосується справи, — промовила я, зупинившись на мить. — Це особисте.

Себастіан ледь чутно гмикнув. А потім спитав.

— До родини зібралася?

— Так, — тихо відповіла я і озирнулася.

Чоловік тільки плечима знизав на моє німе питання. Ніби тут він нічого не може мені радити. І якщо я вирішила, що хочу побачитися з родиною, то це тільки мій вибір.

Я кивнула, мовчки подякувавши за відсутність жартів з цього приводу. І покрокувала коридором. Та перед тим, як відправитися у маєток роду Браер, вирішила навідатися до сестри.