Розділ 24.2

— Справа одного руху, — мовив він, відступивши на крок. Потім зітхнув і мовив. — Мені вийти?

Я не знаю, хто та що смикнув мене у той момент за язика. Це явно був якийсь древній демон, бо я інакше я б так не вчинила. Бо на це я промовила.

— Добре, давай поговоримо.

А потім прикусила язика, озирнулася і зустріла здивований погляд Вісника.

— Тільки тягни вино, — видихнула я.

— Вісники не п’ють, — нагадав він, хоч і зробив один невпевнений крок назад до вітальні.

— Так-так, не п’ють. Це погано. Це шкодить. Від вина бувають погані наслідки. Ми це усвідомлюємо. Чи не так?

Себастіан важко зітхнув, і пішов за кинутою у вітальні пляшкою.

Сукня сповзла на підлогу, і я, нарешті вільна від усіх клятих ґудзиків і шнурівок, витягнула з шафи довгу тонку сорочку. Вона сягала колін і була зручнішою за будь-яке вбрання, що нав’язували королівські етикети. Я влізла в неї, закотила рукави й відчула, як тіло нарешті розслабилося.

Коли повернувся Себастіан, я вже сиділа на ліжку, накинувши на коліна ковдру.

— Тобі личить, — всміхнувся він, підходячи ближче. — Так виглядаєш небезпечно невинною.

Я тільки очі закотила, поки він всідався на іншу половину і відкорковував пляшку. 

— То якою буде наша розмова? — спитав він, прокручуючи пляшку між долонями. — Будеш розповідати мені якусь довгу і сумну історію? Чи почнеш допитувати мене? А якщо я не буду відповідати, будеш вливати мені вино у горлянку?

— Який ти садист, — награно скривилася я. — Які ж тортури ти придумав для напою, який настоювався довше, ніж ти на світі живеш.

Себастіан розсміявся і, здавалося, вже інакше поглянув на пляшку.

— Пропоную дружню гру, якщо ми друзі, — мовила я, знизавши плечима. — Ковток за один факт. По черзі. І ти перший.

Себастіан звів брову, але знизав плечима, приймаючи правила гри. 

— Факти, кажеш? Добре. Але чому з мене починаємо?

— Пляшка у тебе, — вказала я на очевидний факт.

Себастіан зітхнув, зробив ковток, і його погляд на мить потемнів.

— Наші з сестрою батьки загинули у пожежі, коли я ще до ладу розмовляти не міг. Дядько привласнив усе майно і виставив нас на вулицю. Ніхто з рідні нас не приютив.

Я притихла й забрала у нього пляшку. Піднесла до рота і зробила невеликий  ковток. Скривилася. Вино було кислим і мерзенним. Зовсім не таким я його уявляла, поки корок був цілим.

Та замість свого факту, не втрималася. Спитала.

— Тобто взагалі ніхто вам не допоміг? Ніякий двоюрідний дядько чи троюрідна тітка?

Себастіан гмикнув:

— Наша родина не мала так вже і багато родичів. Та і король, як я зрозумів, у той час підтримував дії нашого дядька. Так що… ні. Ми опинилися сам на сам у цьому житті.

— Жах, — видихнула я. — Мені шкода.

Замість відповіді, Вісник вказав на пляшку. І на те, що я вже зробила ковток. А значить я мала щось сказати. І мій факт… не мав бути менш важливим, ніж його.

— Я вбила власного батька, — видихнула за мить, опустивши погляд. — Він був жахливою людиною. Божевільною, напевно. Хотів видати мене та Джозі за мутних типів. Просто продати, щоб отримати золото. Бив Емілі. Вигнав нашого старшого брата, коли той намагався заступитися. Я мала це зробити… Можна сказати, що це був мій перший контракт.

Ми обмінялися поглядами. Вино пекло в горлі, але слова пекли сильніше.

— Скільки тобі було?

— П’ятнадцять.

Вісник зітхнув.

— Я точно маю перепросити за те, що дражнив тебе у минулому.

— Ти і зараз мене дражниш, — закотила я очі. — За це коли будеш перепрошувати?

— Може у майбутньому? — підморгнув він і забрав у мене пляшку. — Добре. Моя черга. Я ніколи не шкодував, що став Вісником. Бо до того був ніким. А так… хоча б мав сенс існування.

— Красиво сказав, — буркнула я, вихопивши головну героїню сьогодняшнього вечора з його рук. — А я… шкодую, що пішла від родини. Бо думала, що допомогла влаштувати їм добре життя. А насправді пропустила стільки можливостей підтримати родину, що я не знаю, як вона досі існує.

Себастіан ніяк це не прокоментував. Настала його черга говорити.

— А я злякався їхати у Південну Детію. Саме тому сестра і запропонувала помінятися контрактами.

— Твоя сестра якось врятувала мого брата, — відповіла я йому, зробивши ковток.

— Моя сестра все життя когось рятує, — закотив очі Вісник. — Ти хоча б їй заплатила?

— Ображаєш! — обурилася я.

Себастіан розсміявся і забрав вино.

— Гаразд, — мовив він після ковтка. — Я боюся темряви. Іронічно, так? Вісник, який лізе у чужі будинки вночі, а сам… досі пам’ятаю, як ми з сестрою ховалися у залишках родинного маєтку вночі, бо не хотіли полишати його.