Розділ 24.1

Двері у кімнати прочинилися тихо. У королівському палаці петлі змащувалися регулярно і це мене зараз чомусь дратувало. За вікнами панувала глибока ніч, маєток графа Гувін залишився далеко позаду. Як і свято, яке я так і не встигла відчути. Бо після розмови з Лін не повернулася до зали. Блукала парком зі статуями, стояла біля озера і гадала, що це допоможе.

Але не допомогло.

Варто було прочинити двері і зробити крок усередину, як нова хвиля апатії накрила мене з головою.

— Ух, можна сказати, що ми вдома! — Себастіан пройшов повз, потягнувшись і обігнав мене. — Я першим у ванну.

— Іди, — кинула я, навіть не поглянувши на нього.

Вісник зник за дверима спальні. А я пирхнула і впала у глибоке крісло, заплющивши очі.

…

— Бекко, ти ж пам’ятаєш, що Вісники не п’ють?

Голос прорізав мої думки гострим ножем. Я повільно звела погляд на Себастіана, який був вдягнений в одні широкі штани, а з волосся досі зісковзували краплі.

— А я і не п’ю. Просто страждаю разом із цією красунею, — мовила я і продемонструвала цілий корок на пляшці, яку крутила в руках.

Себастіан нахилив голову, вивчаючи мене.

— Страждати мовчки теж мистецтво, — озвався він, киваючи на пляшку. — Хочеш, я складу тобі компанію?

— Ти ж сам сказав: Вісники не п’ють, — відрізала я, відкидаючись на спинку крісла.

— Я й не пропонував пити, — він опустився на підлокітник мого крісла, і з його шкіри ще тягнуло теплом після ванни. — Але посидіти поряд можу.

Я хотіла зиркнути на нього з тією самою зверхністю, яка завжди рятувала, та сили не вистачило. Усередині все клекотіло, немовби після довгого бою. Всі нитки розсипалися, усі здогадки розбивалися об глуху стіну. Лін дала відповідь, але не ту, що я шукала. І чим довше я думала про це, тим гірше було.

— Я втомилася, — вирвалося в мене раптово. Власний голос здався чужим. — Я весь цей час шукаю кінець вузла, а знаходжу тільки нові петлі.

Себастіан мовчав. Довго. Тільки дивився на мене без тіні посмішки. А потім зітхнув, забрав в мене пляшку, яку я стягнула з шафи, покрутив її й руках і відставив на стіл.

— Що, теж почула, що Луїза невинна?

Я кивнула.

У кареті ми не обговорювали справи. Насправді я взагалі не пам’ятала, як ми дісталися королівського палацу. Просто тупо дивилася у вікно і раз у раз прокручувала у пам’яті розмову з Лін.

— Чому «теж»? — нарешті видихнула я. — Що вона тобі сказала… під час вашого бурхливого танцю?

Себастіан чомусь посміхнувся і знизав плечима:

— Вона нічого не сказала. А от потім я підслухав, як її батько жалівся своїм… друзям, напевно, що його власна дочка обкрадає його на цілий статок, бо вбила собі щось дурне в голову з приводу власної справи. 

— Перевірити б чи справді та справа існує, — пробурмотіла я, потягнулася через Себастіана, майже влігшись грудьми йому на коліна, і забрала пляшку назад. 

— Це вже задача не для нас, а для твоєї сестри, — мовив Вісник, знову забираючи в мене вино. — Та чого ти до неї так причепилася, якщо навіть пити не збираєшся?

— Міркую, що було б, якби мої думки та емоції були вином. Уяви… все тримає один шматок деревини. І утримує.

Себастіан безцеремонно підняв долоню і поклав її мені на лоба. Усього на мить, бо я встигла відхилитися.

— Наче не гаряча, — пробурмотів він. — А таку маячню несеш… Щось ще трапилося?

Я скривилася. Розповідати йому про те, як я вчинила зі старою подругою, не хотілося. Але відчуття провини тисло. А потім я взагалі загадала її слова і…

— Багато чого, — відмахнулася я, заплющила очі і закинула голову. — Сьогодні я згадала, що не спілкувалася з рідними майже чотири роки. І… стало сумно.

— У тебе якраз є шанс, — гмикнув Вісник. — Ти у місті, де усі вони живуть. 

— А якщо вони не захочуть мене бачити?

Питання зірвалося з язика раніше, ніж я встигла його обміркувати. Раніше, ніж встигла подумати про те, хто чує це питання.

— То ти зробила все, що могла, — розвів руками Себастіан. — Я не знаю, що ти хочеш від мене почути, Бекко. Але зараз тобі варто відпочити. Щоб завтра… не знаю, хапатися за новий слід, або ж йти до родини і згадувати ваше минуле. Ти сама можеш обирати, що робити.

Я підняла руку, намагаючись знову відібрати пляшку у Себастіана. Але він так високо підняв з нею руку, що я не дотягнулася. З сумом подивилася на недосяжну ціль і ткнула чоловіка пальцем у ребра.

— Ауч! — пирхнув він, скривившись. — В серце мітила, чи що? Невже і я тебе встиг сьогодні образити?

Перед очима одразу ж з’явилося те, як він посміхався нашій підозрюваній. Як вів у танці.

Але я швидко тряхнула головою, запевняючи себе, що це ну от взагалі ніяк не має впливати на мій стан. Є більш вагомі причини зараз перетворитися на желе, ніж ця.

— Ні, сьогодні, на диво, ти був зайчиком, — видихнула я і встала.