Розділ 23.2

Перший лорд перехопив мене за кілька кроків. Той самий худий із гострою борідкою.

— Леді Браер, дозвольте запросити вас на танець, — виструнчився він.

— На жаль, я вже пообіцяла наступний танець іншому, — усміхнулася я й обійшла його, не даючи шансу зачепити словом.

Другий виринув із-за колони, кремезніший, із червоним від вина обличчям.

— Дозвольте один танець, щоб ви освіжили мою пам’ять про ардаштійські па.

— Боюся, мої па можуть виявитися занадто різким, — відповіла я, минаючи його з ледь помітною усмішкою.

Він щось пробурмотів про «скромність прекрасних», але дорогою поступився. Я дісталася до високого вікна, де мармурова рама відливала холодом. Назовні темніло. 

Погляд сам повернувся туди, куди й мав: на родину де Лое. Лорд зібрав навколо себе кількох лордів. Двоє чоловіків у дорогих камзолах сміялися над кожним його словом, ще один заздрісно поглядав на перстень із каменем розміром з мою фалангу. Його дружина, бліда, мов молоко, гойдала на руках дитину, яка вже втомилася від шуму й світла. Немовля смикнулося, і леді ледь не випустила його. Вчасно з’явилася рудоволоса служниця, забрала у пані дитину, притиснула крихітку до плеча і після короткого кивка леді де Лое поквапилася до виходу з зали.

Чудово!

Я вже майже зробила крок, щоб наздогнати її за дверима, коли побачила Себастіана. Він уже стояв поруч із Луїзою. Вклонився. Простягнув руку. Слів я не чула, музика перекривала все, але вираз його обличчя був серйозний.

Луїза звела на нього очі. Вона торкнулася долонею грудей, наче перевіряючи, чи б’ється серце швидше. Нахилила голову, так, щоб темне волосся ковзнуло плечем, і усміхнулася так, ніби вже перемогла. Її пальці легко лягли в його долоню.

Не знаю чому, але тепло, що ще не встигло влягтися після танцю, різко перекинулося в іншу крайність. Внутрішній вогонь з'їв повітря. Я зціпила зуби. 

Добре. Саме цього я хотіла. Відволікти її. Хай танцюють, хай вона дурнішає від уваги. Може навіть проговориться про щось.

Та мені все одно чомусь не сподобалося, як вона торкнулася його плеча. Якось надто легко і впевнено. Хоча бачила його вперше в житті. 

Він повів її на паркет. Вони влилися у рух зали, і за мить Луїза вже сміялася, задираючи підборіддя. Так сміються ті, хто звик отримувати, що захоче. Її батько кинув у їхній бік короткий погляд, більше оцінюючи Себастіана, ніж дочку. 

Я змусила себе відвести погляд. 

Розвернулася й рушила до дверей. У коридорі зустрів зовсім інший світ: тихіший, прохолодніший. Лише двоє вартових стояли обабіч, немов кам’яні статуї.

— Дівчина з немовлям, — звернулася я до того, що стояв зліва. — Куди вона пішла?

Він схилив голову і показав у бік віддаленого коридору:

— Туди, леді. У бічну вітальню.

— Дякую, — відповіла я коротко, й рушила, не озираючись.

Килим, яким незрозуміло нащо прикрили кам’яну підлогу, глушив кроки. З-за стін долинав притишений гул музики, яка ще лунала у залі. Попереду ж було тихо. Тиша, яка насторожувала більше, ніж гомін натовпу.

Я відчинила двері й завмерла.

Невелика вітальня тонула в напівтемряві. На дивані біля каміна сиділа Лін. Вона тримала немовля, закутане в легку ковдрочку, і ритмічно гойдала його на руках. Її голос звучав тихим співом, перетворюючись у незнайому мелодійну колискову.

Її очі, темні й уважні, піднялися на мене одразу, щойно я з’явилася у дверях. Ніжність, якою щойно була наповнена її постава, зникла, ніби її й не було. Вона тримала дитину міцно, впевнено, і дивилася так, наче будь-хто, хто зробить крок ближче, отримає ножа в серце.

Я торкнулася пальцями дверної рами, втримуючи себе від зайвого руху.

— Привіт, Лін, — промовила я рівно, хоч усередині відчувала, як цей погляд коле гостріше за будь-яке лезо. — Давно не бачилися.

Дівчина кілька довгих миттєвостей дивилася на мене з недовірою та обережністю. Наче не впізнаючи. Наче я сама обізналася, коли звернулася до неї цим ім’ям. А потім у погляді щось раптово змінилося.

— То Волтер не збрехав, — нарешті видихнула вона, та гострота з погляду не зникла, — ти справді повернулася, Реб.

Я зробила кілька кроків углиб кімнати, не зводячи очей із дівчини.

— Волтер поділився з тобою цим? — здивувалася я. — Дивно, я гадала в тебе зараз немає часу, щоб бувати… вдома.

Лін тихо гмикнула. Вона продовжувала гойдати немовля, наче мої слова її анітрохи не зачепили, та я бачила, як напружилися її пальці на ковдрі.

— Вдома… Навіть не знаю, де зараз мій дім. Та старих друзів я не забуваю. На відміну від тебе. 

— Мене не було в королівстві всі ці роки, — я пройшла до крісла навпроти і сіла. 

— І що, навіть написати не могла? — я почула образу в її голосі. — Тобто всі ми допомогли тобі тоді втекти від вартових, а ти навіть листа нам написати не змогла?

Ці слова боляче вп’ялися в мене. Та я відмахнулася.

— А ти чекала від мене листа? Дивно, я гадала, що ти мене недолюблювала.