Розділ 23.1

— Сподіваюся, ти вмієш танцювати, — кинула я перед тим, як швидко опустити пальці у його долоню.

Насправді я б зараз з найбільшою насолодою вистрибнула у вікно, ніж виходила у центр зали, щоб танцювати. Та тікати зі свята було ще зарано.

Себастіан першим зупинився і повернувся до мене обличчям, на якому сяяла якась дивна хитра усмішка. Після чого Вісник зробив крок і опустив долоню мені на талію.

А я стиснула зуби, аби не здригнутися. 

Поклала руку йому на плече і перехопила погляд. 

— Чекаєш подяки за порятунок? — скинула я брову, намагаючись вивернути це в жарт.

Себастіан зробив перший крок, змушуючи підлаштовуватися під темп. 

— Навряд чи мені пощастить цього місяця вдруге, — мовив він тихо, майже без усмішки. — Ти вже нещодавно дякувала. Було б дурістю сподіватися почути це ще раз.

Я примружилася, намагаючись не звертати уваги на те, як його рука стискає талію. А потім здивовано кліпнула. Бо зараз лунала одна з найвідоміших мелодій, але танцювати під неї вважалося ще тим випробуванням. Бо кроки пари були нерівними, заплутатися було дуже легко, переплутати ногу… Та що завгодно. І тоді б увесь малюнок танцю було б зіпсовано.

Але Себастіан… Він жодного разу не помилився. 

— Звідки ти знаєш цей танець? — прямо спитала я, звівши на нього погляд.

Вісник гмикнув, примружився:

— Невже, ти вирішила щось і про мене дізнатися?

Я не відповіла на це провокаційне запитання. Тільки брову ще дужче вигнула, очікуючи ледве не на зізнання.

Себастіан знизав плечима:

— Бекко, як гадаєш, чому тільки я називав тебе леді, коли ти потрапила до Вісників?

— Тому що мав дуже паскудний характер, — пирхнула я, закотивши очі. — І намагався вказати мені кожного разу, що я лізу не в свій світ.

Себастіан посміхнувся, хитнувши головою:

— Може і так. Та чому саме “леді”, Бекко?

— Бо ти зрозумів, хто я, бо…, — я видихнула, знизала плечима. — Бо що? Сам з аристократії?

Він не відповів. Та погляд посерйознішав. Я більше не бачила у цю мить в його очах жодного натяку на веселощі чи жарти. Лише холодну серйозність, що… як не дивно, йому пасувала.

— Чекай-но! — я обернулася навколо себе, як того вимагав танець, знову вчепилася йому в плече. — Ти що, дійсно з родини якихось аристократів?

— Не тільки ж тобі тікати від балів та роскоші, — гмикнув Себастіан і зробив крок вперед, майже втискаючись в мене і змушуючи робити крок назад. 

— Чому ти сказав мені? — здивовано спитала я.

До цього моменту я була впевнена, що Себастіан потрапив до ордену через злидні. Що вони з сестрою просто вхопилися за єдину можливість, щоб вижити у чужому та холодному світі. Але тепер… тепер здавалося, що я була сліпа і дуже неуважна до людини, яка паскудила мені життя кілька років.

— Бо ти сказала, що не довіряєш мені, — прямо відповів він, відступаючи на крок і дозволяючи мені зробити останнє па у цьому танці — присісти у неглибокому реверансі.

— Це мало щось змінити? — спитала, випростовуючись після уклону.

— Не знаю, — рівно відповів він, нарешті відпускаючи мою руку, — а що, змінило?

— Ні, — відповіла я і забрала руку. — Я тут не заради танців. І не заради твоїх таємниць. У нас робота. Ми шукаємо замовника, пам’ятаєш?

Він не відступив. Погляд тримався на мені так само впевнено, як і крок кілька хвилин тому.

— Пам’ятаю, — суха відповідь.

— От і добре. Тоді відволічи Луїзу. Якщо ти так чудово танцюєш, не гай талантів. Запроси її. Зроби так, щоб вона забула дивитися по сторонах і думати. А я поговорю з тією, хто тримає дитину.

— Твоя знайома? 

— Якщо вона лишилася нею, — відрізала я і відступила.

Ми розійшлися, як двоє фехтувальників після раунду: кожен повернувся до своєї позиції, не зводячи очей із цілі. Я рушила вздовж стіни, вловлюючи ритм музики та шуми, що ховали справжні розмови.