Розділ 22.3

Він тільки очі скосив на мене, а я поглядом вказала на потрібну родину.

— Хто з цих двох його дочка? — гмикнув Себастіан.

— Темне волосся, — мовила я, дивлячись в інший бік. — Білявка — дружина. Та я хочу поговорити зі служницею.

— Відволікти?

— Ні, зарано, — я хитнула головою. — Нехай всі розслабляться. 

Я вже збиралася сказати ще щось, та музиканти одночасно підняли інструменти. Мить, і в повітрі пролунав різкий акорд, від якого натовп здригнувся.

Я зреагувала майже як на удар: пальці мимохіть потяглися до стегна, де не було жодної зброї. Та коли зняла очі вгору, від подиву забула навіть дихати.

Світильники на стелі вибухнули м’яким сяйвом і перетворилися на справжнє зоряне небо. Тисячі вогників засвітилися водночас, засяяли холодним світлом і посипалися вниз ілюзорним дощем. Здавалося, що над головами гостей розсипався зорепад, і кожен, хто стояв у залі, тепер знаходився у центрі нічного неба.

Перш ніж встигла озирнутися, у різних кінцях зали спалахнули вогні. Кілька чоловіків у червоних камзолах вийшли вперед і видихнули вгору цівки полум’я. Натовп вибухнув схвальними вигуками.

— Непогано, — гмикнула я.

— Свято див все ж здивувало тебе? — пирхнув Себастіан, навіть не повертаючи до мене голови. 

Я не квапилася це визнавати, тому просто промовчала.

У напівтемряві пролунав голос господаря:

— Пані та панове! Настав час дива! То хай лунає музика, хай почнеться свято!

Інструменти видали кілька нот, які почали складати в  мелодію. Легку, грайливу, під ритм якої гості вже почали розходитися по паркету. Бал розпочався.

І саме тоді я помітила, як у мій бік майже одночасно рушили двоє лордів. Один з лівого боку. Високий, худий, з неприємною гострою борідкою на обличчі, що робила його схожим на цапа. Інший лорд, трохи старший за попереднього, зробив крок у мій бік від вікна, відставивши келих на тацю служниці, яка проходила повз.

Я не помилилася, що вони йшли саме до мене. Бо перехопила погляди обох. І обидва дивилися прямо на мене.

— О, тільки не це, — прошипіла я крізь зуби.

Я озирнулася, оцінюючи свої шанси на втечу. І натрапила на Себастіана.

Він мовчки стежив за мною. Його очі ковзнули на тих двох лордів, а потім повернулися до мене. У погляді було щось… майже співчутливе. Себастіан важко зітхнув, відступив на крок убік, з виразом втомленої неминучості. Повільно вклонився, не зводячи з мене погляду і простягнув руку.

— Потанцюєш зі мною, Бекко? 

Я кліпнула, не вірячи власним очам та вухам. 

Здається, щойно настав кінець світу. Бо Вісник став моїм рятівником від надокучливих аристократів.