Розділ 22.2

Ми пройшли під аркою у хол, куди струменів натовп, і Себастіан додав, знову нахилившись:

— Мені також дали дуже чітко зрозуміти, що я не маю весь час бути біля тебе.

— Вирішив попередити? — я підняла брову. 

Він уперше за вечір дозволив собі щиру посмішку.

— Злою ти мені просто подобаєшся трохи менше. То що… родина… тут?

Він не назвав ім’я роду. Та за тоном я зрозуміла, що ми вже від буденної розмови перейшли до обговорення справи.

— Не знаю, — я скоса подивилася на аристократів, які неквапливо йшли обабіч нас, розмовляли про щось своє, всміхалися і здавалися найщасливішими людьми. — Тут такий натовп, що я саму себе майже загубила.

— Я тебе знайшов, — Себастіан підняв руку, а я ледве не підстрибнула, відчувши його доторк до попереку. Вісник наче нічого не помітив, додав. — А тепер знайди мені потрібну родину, щоб я знав за ким спостерігати. Поки всі вільні лорди столиці будуть намагатися запросити тебе на танець. Б'юся об заклад, що вже після третього ти потягнешся до своєї зброї.

— Дуже смішно, — пробурмотіла я, хоча всередині щось зрадницьки стиснулося від його слів.

Величезні двері розчинилися перед нами, і потік аристократів ринув у бальну залу, що виблискувала світлом. Я на мить завмерла.

Стеля губилася у висоті, прикрашена сотнями крихітних світильників, що якимось чином нагадували зорі. Вони тремтіли, ніби справжнє нічне небо розчахнулося над головами гостей. Вздовж стін стояли високі дзеркала у позолочених рамах, а на колонах, що їх перемежали, закріпили фігурки птахів з розкритими крилами. Їхні очі час від часу спалахували, кидаючи кольорові відблиски на мармурову підлогу. 

У центрі розкинувся величезний танцювальний паркет, обрамлений квітами у вазах. Пелюстки котрих змінювали відтінок просто на очах.

Гості розтікалися по залі, наче струмки: одні тягнулися до столів з вином, інші вже нетерпляче дивилися у бік музикантів, які готувалися заграти.

Я ковзнула поглядом у бік тронів, які поставили для королівської родини. Біля короля та королеви знову збирався невеличкий натовп аристократів, які перехопили їх на півдорозі. Емілі посміхалася, говорила щось лагідно й стримано, а Доріан стояв поруч, мов скеля, спокійний і холодний, хоч іноді я і вловлювала у його очах дивний вогник. Та спалахував він лише тоді, коли король дивився на свою дружину. 

Я відвела погляд, продовжуючи шукати. Бо якщо не знайду сама, доведеться звертатися до сестри по допомогу. А поряд з нею сьогодні мені б бути не хотілося.

Кілька разів обвела поглядом гостей графа, коли нарешті зачепилася поглядом за чоловіка, якого неможливо було ні з ким сплутати.

Лорд де Лое.

Я бачила його кілька разів за життя, але навіть якби минуло століття, цю фігуру важко було б сплутати. Тучний, низький, обтягнутий розкішним камзолом так, ніби тканина ось-ось розійдеться по швах. Поруч із ним стояла молода білява дружина, надто юна для чоловіка з такими зморшками і такими мішками під очима. Вона намагалася посміхатися, та посмішка здавалася якоюсь нервовою та натягнутою. Біля них трималася молода жінка з довгим чорним волоссям і вбранням, що більше личило б коханці, ніж дочці. Я не мала сумнівів: це Луїза.

Але мою увагу вкрала не вона.

Трохи осторонь стояло худе руде дівчисько у простій чорній сукні. Вона виглядала так, ніби випадково потрапила на свято багатіїв. Нервово переминалася з ноги на ногу, стискаючи на руках немовля. І коли рудоволоса підняла голову, я не стримала посмішки.

Лін.

Минуло три роки, а вона майже не змінилася. Яскраве ластовиння, тонкі риси обличчя, трохи занадто вперте підборіддя і чіпкий погляд, у якому віддзеркалювалося непросте життя. 

Від хвилювання перехопило подих. Я прагнула з нею зустрітися і поговорити. Однак не уявляла, як це зробити правильно. З Волтером це було простіше. Та з будь-ким з минулого було б значно легше поговорити. Але Лін… Я хоч і могла назвати її подругою, а не суперницею… Минуло понад три роки, і я гадки не маю, як вона поставиться до моєї появи. 

Я повільно вдихнула й на мить заплющила очі, перш ніж знову глянути на Себастіана, який, здавалося, вивчав кожну деталь довкола.

— Знайшла, — одними губами мовила я, поглянувши на Вісника.