Розділ 21.3

Тряхнувши головою, не боячись зіпсувати цим неіснуючу зачіску, я продовжила йти вперед, пропустивши королівську пару вперед. 

Двір перед маєтком гув, як розбурхана вулична площа. Аристократи сяяли коштовностями та відвертою цікавістю. Гомін розмов зливався в суцільний фон, але варто було королю та королеві підійти ближче, як шум став нагадувати раптовий шквал вітру.

— Ваша Величносте! — пролунало десь ліворуч.

— Яка честь бачити вас тут! — підхопили з іншого боку.

Натовп рухався, як вода, тиснучи до Емілі та Доріана, і я знову відчула, наскільки тісно може бути на відкритому повітрі. Люди тягнулися до них, кивали, посміхалися так, ніби кожен хотів нагадати: Я тут, я вірний, я корисний.

А я чіплялася поглядами за їхні обличчя, намагаючись знайти когось, хто дивиться з ненавистю, огидою чи хоча б заздрощами. Та або всі вони були гарними акторами, або мої очі не помічали важливих деталей.

Емілі трималася з тією врівноваженою теплотою, яку в ній так цінували. Доріан ж виглядав стримано, майже холодно, лише зрідка обдаровував когось кивком. Його суворість тільки підкреслювала, наскільки м’якою здавалася Емілі на його фоні.

Коли перший шквал привітань трохи стих, сестра зробила півкроку вперед, голосно і чітко промовивши:

— Лорди та леді Ардашти! Я хочу зробити заяву, яка гріє мені серце!

Я на мить заклякла і тихо прошипіла крізь зуби. 

Якщо Емілі вирішила саме зараз повідомити двору про свою вагітність, то час не найкращий. Хоча…

Та наступні слова сестри стисли мене, як холодна вода взимку. 

— Цього року на Святі Див уперше дебютує моя молодша сестра, леді Ребека Браер.

Королева розвернулася і простягнула мені руку.

На мене обернулися одразу кілька десятків поглядів. Я встигла відзначити, що Емілі на мить кинула погляд на Себастіана, якого я ще мить тому бачила трохи позаду себе. Але нічого про його появу тут не сказала. Тільки ще раз смикнула рукою, дивлячись мені у вічі.

Довелося підкоритися королеві. Посміхнутися, торкнутися її пальців. І вже за мить опинитися у центрі натовпу голодних до новин аристократів.

Щоб за мить зрозуміти основне.

Емілі навмисно не оголосила, що я приїхала зі своїм «чоловіком». Королева хоче, щоб всі думали, що її молодша сестра вільна для залицянь та посмішок. Невже вона гадає, що це дасть мені змогу легке просунутися у розслідуванні? 

Хоч би не завадило тільки!

В обличчях, що дивилися на мене, блиснули фальшиві посмішки. Я чемно відповіла тим самим, хоча чудово знала — більшість із цих вітальних кивків важать менше, ніж порожній келих після бенкету. І тим часом намагалася відшукати очима Себастіана.

Але той, схоже, потрапив у полон натовпу, і я залишилася наодинці з десятком допитливих поглядів.

— Леді Ребеко, — нахилився до мене чоловік у синьому камзолі. Зуби у нього були настільки рівні та білі, що моїм очам стало боляче, — ви так раптово з’явилися… Де ж ховалися всі ці роки?

— Я чула, — підхопила жінка з зачіскою, у якій губилося кілька пасм яскравого блакитного кольору, — що ви подорожували. Це так цікаво! Які частини світу встигли побачити?

— А я чув, — втрутився інший голос, — що ви були десь у Содії. Кажуть, це місто змінює людей… На вас якось повпливала ця холодна країна?

— Як давно ви повернулися? — озвався юний лорд, дивлячись на мене так, ніби я мала зараз визнати якусь страшну таємницю. — Просто чув, що у вас із сім’єю були… розбіжності. Дивуюся і тішуся вашому поверненню.

— А ще, — додала пані у зеленому, нахиляючись так близько, що я відчула запах м’яти, — прийміть мої співчуття з приводу трагічної смерті вашого батька. Скажіть, ви тоді були вдома, чи не так?

Чудове запитання. Та надто довге, як на мене. Можна було б і коротше. Щось на кшталт: “Леді Ребеко, як ви вбили свого батька?”

Усім б час цим зекономили.

— Кажуть, ви дуже добре граєте на клавесині, — промовив хтось із глибини кола, а мене аж пересмикнуло від назви цього інструменту. — Чи будете ви так ласкаві, зіграти якось для нас?

Після останнього запитання у мене вже починало сіпатися око. І єдиним бажанням було просто втекти звідси якнайдалі. 

Я просто фізично відчула, що якщо залишуся тут ще хвилину, то або скажу щось, про що потім шкодуватиму, або мимоволі витягну кинджал.

— Я дуже рада бути тут із вами у цей день, — сказала я достатньо голосно, щоб почули всі. — Дякую за гостинність і вашу зацікавленість. Гадаю, що згодом зможу її вдовольнити. А зараз… якщо ви не проти, мені треба подихати свіжим повітрям.

Не дочекавшись відповіді, я почала пробиратися крізь натовп, залишаючи за собою шлейф їхніх розчарованих і водночас зацікавлених поглядів.

Виринувши з натовпу, я вдихнула на повні груди і озирнулася. Але Себастіана досі ніде не було видно. От… мерзотник! Втік! Без мене!

Повз пройшла служниця з тацею, і я, навіть не дивлячись, схопила келих. І тільки після цього окинула поглядом саму дівчину.