Розділ 21.2

Себастіан лише плечима знизав.

— Зрозумів, поспостерігати за цією де Лое. Чи ще щось зробити треба?

Я підтисла губи:

— Сподіваюся, що вся родина де Лое приїде. Бо мені потрібно поговорити зі служницею її мачухи. І я буду вдячна, якщо ти відволічеш їхню увагу від мене, поки я буду розмовляти з тією служницею.

— Щось я не помітив, щоб твоя сестра взяла з собою особистих слуг. То чому вони мають?

— Дружина барона нещодавно народила, — пояснила я, розкриваючи свій хиткий план перед Себастіаном. — Барон точно захоче похизуватися сином та спадкоємцем, про якого мріяв багато років. А леді де Лое буде важко з немовлям без служниці.

— Служниця… Чому ти так впевнена, що вона тобі щось скаже?

— Бо я сподіваюся, що замість служниці побачу там стару знайому, — гмикнула я, не стримуючи посмішки. — Якщо все вдасться, то сьогодні до вечора ми будемо знати напевно, чи проллється кров де Лое.

Його погляд затримався на мені на мить довше, ніж було потрібно, а потім знову ковзнув у бік вікна.

Себастіан нічого не відповів на це. Та я чомусь знала, що він зрозумів мій план навіть без додаткових запитань.

До моменту, коли колеса карети з’їхали з головного тракту на бічну алею, сонце тільки почало хилитися до заходу.

Ми проїхали крізь високі ковані ворота, за якими одразу почався кам’яний сад. Серед акуратно підстриженої зелені здіймалися бліді статуї: жіночі силуети в довгих шатах, фантастичні звірі й істоти, які, здавалося, могли жити хіба що у старих легендах. Деякі були вкриті мохом, інші відполіровані так, ніби їх нещодавно торкалася рука майстра. Я проводила їх поглядом, здивована таким вибором декору.

Алею обрамлювали старі дерева, і за їхніми стовбурами поступово відкривався краєвид. Маєток графа стояв на підвищенні, і перше, що впадало в очі — масивність споруди. Товсті колони підтримували фронтон другого поверху, а замість звичних вікон темніли, рівні прорізи, немов у древніх фортецях. Камінь, з якого зведено будівлю, мав теплий, майже золотавий відтінок, і на тлі післяобіднього світла здавалося, що сам дім світиться зсередини.

Перед будинком, унизу, виднівся водоспад. Потік води зривався з кам’яного виступу й гуркотів у широке озеро, береги якого були обсипані гострими валунами. Це нагадало мені один з кварталів столиці Лонтапору, де багатії будували свої палаци на узбережжі, щоб з вікон видно було море або річку. Подібність була надто очевидною, щоб не помітити.

Карета зупинилася перед широкими сходами, і кучер відчинив дверцята. Першим вийшов Себастіан. І… подав мені руку. З майже бездоганною галантністю. 

Я на мить навіть розгубилася, але, щоб не виглядати безглуздо, поклала долоню на його пальці й вийшла назовні.

— Дякую, — тихо сказала я, не втримавшись.

Він лише ледь кивнув і, не відводячи погляду, підставив лікоть.

Себастіан мовчав, і це було незвично. Він ішов поряд, тримаючись рівно й упевнено, ніби справжній лорд, для якого подібні прийоми буденність. І, що дивніше, його роль виглядала настільки переконливо, що я мимоволі почала розуміти, чому чужинця можна сприйняти за одного з місцевих аристократів.

Перед головним входом уже зібралося чимало гостей. Пишні сукні, камзоли, коштовності, легке дзижчання розмов. Усі стояли просто на подвір’ї, наче господар забув про гостей. Двері маєтку лишалися зачиненими, і слуги, що стояли збоку, лише чемно всміхалися на розпитування.

— Тримають всіх на вулиці… — пробурмотіла я, вдивляючись у натовп. — Цікаво, чому?

— Це звичка, можна навіть сказати, традиція, — я почула голос позаду і озирнулася.

Неквапливою ходою нас наздоганяла Емілі з Доріаном. І саме король відповів на моє питання.

Я тільки кивнула і відвела погляд. Чоловік Емілі мені… не те що не подобався, просто… здавався людиною, з якою немає бажання говорити. Може, для Емілі він інший, та для оточуючих… Не знаю, може це лише моє якесь хибне враження.