Розділ 21.1

Карета котилася рівною дорогою, ледь погойдуючись на стиках кам’яної бруківки. Далеко попереду, за міськими брамами, на горизонті темнів ліс, крізь який мала пролягати наша дорога до маєтку графа Гувін.

Себастіан сидів навпроти, відкинувшись на м’яку спинку сидіння, і мовчав. Погляд був зосереджений на пейзажі за вікном, де дерева змінювали одне одного. Лише раз він гмикнув, коли повз нас, тримаючи рівну посадку в сідлі, проїхав королівський вартовий. Кінь гарно виблискував на сонці, і навіть здалеку було видно герб на плащі вершника.

Я теж мовчала. Спершу через те, що в голові крутилася низка дрібниць, які мали скластися в сьогоднішній план: кого помітити, з ким заговорити. Кожен крок, кожен погляд, навіть паузи. Усе треба було продумати.

А потім думки, ніби з власної волі, зійшли з цього шляху і звернули у більш неприємне русло. В голові пролунав голос Вісника, який зараз мовчав.

Невпевненість, яка керує тобою.

Я стиснула пальці на коліні. Дурість! Жодної невпевненості! Я роблю, що вважаю за потрібне. Не озираюся. Не вагаюся.

…Але ж.

Пам’ять підсовувала сцену за сценою: як я вночі беззвучно підкрадалася, замість того щоб піти прямим шляхом; як перевірила кинджал у рукаві, перш ніж просто вийти за двері; як завжди сідаю за стіл так, щоб не втрачати прохід з поля зору.

Я скривилася, намагаючись відмахнутися від цього. Себастіан помилився. Просто… я обережна. Обережність — це не слабкість.

Щоб не залишатися з цими думками сам на сам, я вирішила почати розмову.

— Королівський банк відповів, — сказала я, спостерігаючи, як він повільно переводить погляд з вікна на мене.

— І? — коротко кинув він.

— Є цілком вагома підозра, що родина де Лое… точніше, їхня донька, може бути в цьому замішана.

Він злегка підняв брову, немов намагаючись пригадати, чи чув це ім’я.

— Донька? — перепитав. — Ти мені вже розповідала про неї чи ні?

Я хитнула головою, зручно вмостилася, сперши лікоть на підлокітник, і заговорила.

— Луїза де Лое. Колись єдина дочка одного з трьох найуспішніших купців столиці. Принцеса Есенцій. Та я б назвала її краще принцесою Отрут, — мовила я, закотивши очі. — Особисто з нею я знайома не була, а от Емілі дружила. Дружба завершилася після якоїсь чергової їхньої сварки. Від сестри чула, що характер у неї не подарунок. Та і батько у неї такий ж саме. Коли у Ардашті був заколот ельфів, він став для вухастих своїм і посів жирне місце, зрадивши королівську родину.

— Якась вже ця королівська родинна надто пробачаюча, — не втримався Себастіан. — Бо, як я розумію, цей де Лое досі живий і займається своїми справами. 

— Не тобі на це скаржитися.

— А я і не скаржуся, — знизав Вісник плечима. — Просто підмічаю деталі. То що, гадаєш, ця Луїза через стару образу вирішила вбити твою сестру? При тому, що корона пробачила її батьку зраду?

— Не знаю, — чесно зізналася я. — Згодна, це недалекоглядно і дивно. Та поки все вказує на неї. Треба перевірити. 

— Що в тебе на неї є? — спитав він.

— Місяць тому вона зняла з рахунку родини вісімдесят тисяч золотих, — відповіла я рівно. — Без пояснень. Ще її бачили у Сірому кварталі. На вулиці задоволень. І як ти розумієш, це не найзвичніший для леді маршрут.

Він усміхнувся краєм вуст, але без веселощів.

— Може закохалася в якогось… чоловіка. І вирішила викупити його з борделю?

— За вісім тисяч? — я скинула брови. — Що ж там за чоловік такий, що стільки коштує його свобода?