Розділ 20.3

***

Я ще раз глянула у дзеркало, намагаючись вирішити, чи варто дякувати Ельзі за її впертість, чи все ж планувати на неї замах.

Сукня виявилася не такою вже й жахливою. Темно-синя, з м’якої тканини, що при русі ледь помітно переливалася на світлі. Корсет не стискав ребра до хрускоту… Мабуть, це був головний плюс…  А спідниця, хоч і широка, дозволяла робити кроки без ризику впасти на рівному місці. Навіть декольте виявилося стриманим, як для святкового вбрання.

У якийсь момент я зловила себе на тому, що мені навіть подобається, як виглядає моє відображення.

Тільки волосся підвело. Короткі пасма не хотіли збиратися у жодну пристойну зачіску, і після кількох спроб ми просто залишили його як є. 

Вдихнувши глибше, я вийшла у вітальню. І… зупинилася.

Себастіан стояв біля вікна, спиною до світла, у темно-зеленому камзолі, що, здавалось, був зшитий спеціально для нього. Срібні ґудзики, білосніжна сорочка, чорні штани. Усе сиділо бездоганно. Навіть його звичний розхлябаний вигляд кудись подівся. І, хоч я б ніколи вголос цього не визнала, йому пасувало. Так, наче він з народження мав би ходити в такому.

Вісник звів погляд. І завмер.

Я вперше бачила його без тіні насмішки в очах. Погляд ковзнув від мого обличчя вниз, затримався на сукні, і щось у ньому змінилося. Він повільно зробив крок до мене, ще один. Зупинився зовсім близько, і, не відводячи погляду, нахилився у легкому поклоні.

— Міледі, — тихо сказав він, простягаючи руку.

Я на мить розгубилася. Це було… дивно. Занадто серйозно, як на нього. І, що найгірше, я відчула, як у грудях щось зрадницьки стислося.

— Себастіане, — спробувала я зберегти рівний тон, — жарти жартами, але це вже занадто.

Він здригнувся, наче я повернула його з якогось далекого спогаду. Посмішка з’явилася на обличчі із запізненням, повільно розкриваючи ту знайому насмішливу рису.

— Перепрошую, — промовив він, випрямляючись. — Занесло.

— Тобі це не личить, — буркнула я, проходячи повз і ховаючи руки за спину, щоб він не помітив, як вони напружені.

— Все-все — відповів він, тихо засміявшись, — я вже згадав, хто ти така. Не тисни на мене.

Він більше нічого не сказав, і вже незабаром ми рушили коридорами та сходами у бік виходу з палацу. Його кроки лунали позаду. Рівні, неквапні. Я відчувала на собі його погляд, але не озиралася.

У дворі вже чекали дві карети. Чорна, з гербами королівської родини, і блакитна, без жодних позначок. Ми зупинилися біля другої. Емілі з Доріаном ще не з’явилися, тому в нас було кілька хвилин тиші.

Я озирнулася, оцінюючи поглядом карету, і мимохідь перевірила, чи на місці кинджал. Цього разу я вчинила розумніше — не стала ховати його під спідницею. Лезо було закріплене у рукаві сукні, на передпліччі, так, щоб можна було витягти швидко.

— Знаєш, іноді необов’язково тягати з собою зброю, — тихо гмикнув Себастіан, помітивши мої дії.

— Ніколи не знаєш, що може трапитися і коли вона знадобиться, — відповіла я, не відводячи погляду від карети. 

— Та годі тобі! — його голос став теплішим, з тією знайомою ледь насмішливою інтонацією. — Ти, якщо знадобиться, і пір’їною зможеш когось придушити. Чи ти підхопила параною? 

— Це не параноя, а обережність, — відрізала я.

Він нахилив голову, наче придивлявся уважніше, і зробив крок уперед. Відстань між нами скоротилася так, що я змушена була підняти підборіддя, щоб дивитися йому в очі.

— А може, це… — його голос став трохи хрипким, — невпевненість, яка керує тобою?

— У мене немає жодної невпевненості, — сказала я твердо, але відчула, як усередині щось сіпнулося.

Він нахилився ще трохи, його погляд не відпускав.

— І ти справді в це віриш?

— На що ти натякаєш? — з викликом спитала я, утримуючи його погляд.

Себастіан смикнув кутиком рота:

— Ти боїшся. Усього, Бекко. І завжди готова напасти, як та поранена кішка. Тобі б трохи розслабитися не завадило.

Я тільки пирхнула у відповідь.

— Скажеш, що я не маю рації? — скинув брову Вісник. 

— Звісно, що ні, — закотила я очі. — Ти цілковито помиляєшся. Інакше я б не рятувала тебе від страти, бо боялася, що ти зрадиш.

— О! — Себастіан посміхнувся ширше. — То це що виходить, що мені ти довіряєш більше ніж усьому іншому світу?

— З якого переляку?! — обурилась я. — Що такого ти для мене зробив, щоб я тобі довіряла?

Він на мить застиг, вивчаючи мене поглядом. Щось змінилося у виразі його обличчя. А потім чоловік відступив на крок.

Та нові його думки я не почула, бо під шумні голоси слуг, з палацу вийшли її та його величності.