Розділ 20.1

Я знайшла її у парку, там де і минулого разу. Ельза передала, що королева буде гуляти після ранкової наради, і готова поговорити зі мною. 

Емілі стояла під тінню дерев, споглядаючи пташок. Двоє вартових трималися осторонь, удавали, що розглядають клумби, а не охороняють королеву. Вітер ворушив широку спідницю її сукні, а волосся зібране у вузол ледь тремтіло на потилиці.

— Ти така принципова, — мовила вона, ледь мене побачивши. Погляд ковзнув по штанях, потім по сорочці, і спинився на обличчі. — І вперта. І… поранена?

— Невеликий сувенір, — відказала я, торкнувшись подряпини на скроні. — Вночі було одне діло.

— Попередити мене не хотіла? — вона звела брову, але в голосі не було докору, якого я чекала.

— Не про все тобі варто знати, сестро, — відповіла я й зупинилася на відстані двох кроків. — Але зараз мені потрібна твоя допомога у двох речах. По-перше, зможеш мене підлікувати? Подряпина і… плече вибила.

Емілі зітхнула. Але не відмовилася. Підійшла ближче. Пальці доторкнулися до повітря біля моєї щоки.

— Дай подивитися.

Я затамувала подих, очікуючи на новий біль. Ніколи не зверталася до магів, хоча і була така нагода. Просто… не довіряла, чи що? Та зараз іншого варіанту не було.

Замружившись, я чекала на біль. Але… Тепло з її руки пройшло шкірою, легке, як подих. Лоскотало. Шкіру потягнуло, наче нитку затягнули зсередини, і… 

— Все? — здивовано спитала я, коли вона опустила руку, а я розплющила очі.

— Так, — відповіла Емілі, знизавши плечима. — Шраму не буде. Не хвилюйся.

Я тільки пирхнула.

Знала б ти, сестро, скільки в мене тих шрамів. Одним більше одним менше.

Та казати цього не стала. Тільки вказала, яке плече в мене болить. І за мить сестра вилікувала і його.

Потім відступила на крок і скинула темно-руді брови:

— З першим розібралися, — мовила королева, уважно дивлячись на мене. — Що там друге?

Мені довелося набрати повітря в груди, щоб промовити це рівним голосом.

— Я хотіла поговорити про сьогоднішній захід у графа Гувін. Мені туди треба потрапити. Мені й… Себастіану. Луїза ж запрошена? Хочу подивитися на тих, кого ми підозрюємо у… так скажемо… природньому середовищу.

— Луїза буде, — підтвердила Емілі, але в голосі з’явилася настороженість. — І не тільки вона. Чому ти питаєш про неї, а не її батька?

— Є деякі підозри, — розпливчато озвалася я. — Її бачили у Сірому кварталі. Хочу подивитися за тим, як вона буде себе поводити. І може, навіть, вдасться поговорити з деким, якщо цього декого візьмуть з собою на захід. 

Моя відповідь вийшла дещо розмитою, та сестра не стала питати більше.

— Я розумію, — королева кивнула. — Не розумію тільки, навіщо тобі тягнути з собою… його.

Те, що Емілі ненавиділа Себастіана, я навіть не дивувалася. Вона ніколи не вміла розділяти справи з особистим. І не могла зрозуміти, як людина, яка мала її вбити, може від цього відмовитися.

— Мені потрібна людина, яка не боїться діяти швидко, — мовила я, окресливши сильні сторони Вісника. — До того ж він тут чужинець. Це допоможе побачити та почути більше, ніж здається. 

Емілі подивилася так, ніби зважувала, чи варто сперечатися. Потім коротко кивнула:

— Добре. Але без офіційного запрошення ви не потрапите навіть у двір.

— Саме тому я тут. Здається, вже можна повідомити аристократам, що твоя молодша сестра повернулася. І планує відвідати свято. Чи це погана ідея?

— Не найгірша з тих, що могла б з’явитися у твоїй голові, — Емілі спробувала посміхнуться. — Добре. Я домовлюся з графом. Все ж таки він мій старий друг. Не відмовить. Тільки обіцяй поводитися пристойно. Як леді, а не як Вісниця.

— Емілі, — я важко зітхнула, — я все розумію. Я не змушу тебе червоніти. Принаймні… буду намагатися.

Здавалося, ці слова вдовольнили мою сестру. І я вже збиралася йти, щоб не спровокувати якусь нову суперечку із нею, як…

— Ваша величносте! Ваша величносте! — до королеви квапився юнак у лівреї. Він наблизився до вартового, який його перехопив і зиркнув у бік сестри. — Ваша величносте, вам листа з королівського банку!