Розділ 19.2

***

Рано вранці я прокинулася так, наче мене у бік хтось штовхнув. Жодного шуму, нічого, що могло б мене розбудити. Може якась думка? Та навіть якщо і так, я не пам’ятала, що мені снилося.

Вмившись та вдягнувшись, я штовхнула двері до вітальні, зробила крок і застигла, бо мій погляд наткнувся на картину, яка заслуговувала окремої рамки.

Себастіан розвалився на тахті так, ніби йому не вистачало місця. Подушка валялася на підлозі, ковдра зсунулася до стегон, відкриваючи засмаглі плечі й груди, на яких сонячні відблиски з вікна вимальовували нечемно привабливі тіні. Одна рука звисала додолу, майже торкаючись килима, інша безсило лежала на животі. Дихав він рівно, майже безшумно, але вигляд мав той, що викликав бажання… грюкнути дверима.

Що я і зробила. Навіть не замислюючись.

Деревина вдарила в раму так, що звук розкотисто пройшовся кімнатою. Себастіан здригнувся, тихо вилаявся і спробував закритися від світу ковдрою, натягнувши її на обличчя.

— Ти жахлива, — пролунав з-під тканини глухий, знічений голос. — Просто зла жінка, яка не дає чоловікові поспати після нічної прогулянки.

— Прогулянки? — я склала руки на грудях. — Цікаво, що ти сприймаєш це саме так.

Він не відповів одразу, пробурмотів щось з-під ковдри. Потім відсунув її від рота й пробурмотів:

— Усе одно була приємна ніч. Ще скажи, що тобі не сподобалося.

— Вставай, інакше і наступної ночі потягну тебе… гуляти, — попередила я, криво посміхнувшись.

Він зітхнув, розплющив одне око й глянув на мене, наче я зобов’язана була розжалобитися. Але жалості він від мене не дочекається.

— Ти точно та сама Бекка, яку я знав у Лонтапорі? Бо я щоразу думаю, що ти якась її збочена копія, яка отримує нелюдське задоволення, знущаючись з мене.

— Просто тоді знущанням займався тільки ти, — парирувала я. — Вставай, нам час збиратися.

Себастіан повільно сів, втомлено поглянув на мене, і нарешті спустив ноги на підлогу.

— І куди ми в таку рань збираємося?

— Як куди? — здивувалася я. — На захід до одного графа, який кожного сезону дивує весь королівський двір своїми виставами.

— Він якийсь блазень? — пробурмотів чоловік, проводячи долонями по обличчю. А потім сіпнувся і звів на мене шокований погляд. — Чекай-но! Ти сказала, на захід? Тобто… бал? 

— А що? Ти не встиг замовити собі гідну сукню?

— Та ні, — він нарешті посміхнувся. — Скоріше здивований, що ти збираєшся вдягти сукню.

Я пирхнула:

— Не лише я сьогодні буду страждати. Ти йдеш зі мною. І повір одяг для чоловіків нічим не краще. Залишилося, тільки попросити короля позичити тобі якийсь його камзол.

— Камзол? — він відкинувся на спинку тахти й театрально закотив очі. — Бекко, ти ж не хочеш, щоб я виглядав, як розцяцькований павич?

— Ніби одяг може на це якось повпливати, — закотила я очі.

— Отак і рятуй твою дупцю ночами, — образливо зітхнув він. — Ніякої вдячності!

— Якщо ще раз скажеш щось з приводу поцілунку, — загрозливо промовила я, піднявши палець. А Себастіан розплився у широкій посмішці.

— Навіщо ж казати? — Вісник граційно встав і зробив у мій бік крок. — Якщо можна зробити?

— Тільки спробуй наблизитися, — я швидко опустила руку до стегна, щоб схопитися за кинджал. Та плече прошило таким болем, що перед очима попливло.

Він це помітив. Погляд ковзнув з мого обличчя на руку, і в куточках його губ з’явилася тінь хижої посмішки.

— О, то ось чому ти така колюча сьогодні, — протягнув він, ще на крок скоротивши відстань. — Поранена кішка завжди найнебезпечніша… і найцікавіша.

Він ще мить посміхався, а потім зітхнув і зробив ще один крок до мене. Звичайний простий рух, без відчуття небезпеки.

— Покажи плече, — мовив він. — Може треба пов’язку накласти.

— Сама накладу, — відмахнулася я від його удаваної турботи. — Вдягнися, варто зустрітися з сестрою і попередити, що ми навідаємося до графа без запрошення. Сподіваюсь, вона це зможе владнати.

— У тебе обидві сукні, які ти взяла, з відкритими плечима. А ще подряпина на обличчі. Ти, справді, гадаєш, що варто відвідати якийсь там захід?

— Маєш кращий план? — спитала я.

Кращого плану він не мав. А я мала пришвидшити пошук винуватця. І саме тому окрім одягу для Вісника планувала попросити сестру вилікувати мої поранення.

Ох, і вислухаю я від неї за все це. Ох і вислухаю…