Розділ 19.1

Волтер сидів за масивним, подряпаним столом у кутку задньої кімнати, освітленій лише одинокою свічкою, полум’я котрої тремтіло від кожного подиху. Поруч на столі вже лежала розв’язана пачка пожовклих документів, а його пальці швидко перебирали сторінки.

— Ну? — буркнув він, не підводячи голови. — Наскільки тихо все пройшло?

Зважаючи на мій вигляд, міг би й не питати. 

Я, вмостившись на лавці навпроти, повільно підняла брову.

— Не тихо, — визнала, обережно обіпершись здоровим плечем об стіну. — Але на тебе Скеля тепер не вийде. Я знищила все, що було в його скрині. Він не зможе зрозуміти, чи зникло щось.

Волтер зупинився на півслові, підняв на мене погляд, наче перевіряючи, чи я жартую.

— Все?

— Все, — підтвердила, ковзнувши поглядом до Себастіана, який розвалився на стільці збоку й виглядав так, ніби чекав на фінал якогось виступу. — І тепер Скеля впевнений, що Вісники прийдуть за його життям.

На обличчі Волтера промайнуло щось середнє між полегшенням і роздратуванням. А от Себастіан не витримав, розреготався. Гучно, з відтінком щирого задоволення.

— Ти це так ти зазвичай працюєш? — він нахилився вперед, спершись ліктем на коліно. — За цим я мав спостерігати?

Я пропалила його поглядом.

Але він лише ширше посміхнувся:

— З тобою не занудьгуєш, Бекко.

— Ще слово, і я доведу, що можу зробити твоє життя дуже… нудним, — кинула я, а він ледь помітно підняв руки в удаваній покірності.

Волтер повернувся до документів, перегорнув ще кілька сторінок і зітхнув.

— Ну… Я, може, і хотів, щоб усе вийшло тихо, але маю визнати — ти принесла те, що треба.

Він відклав папери й потер перенісся.

— І тепер, як обіцяв, розповім усе, що чув. Про королеву. І про тих, хто б волів її не бачити на троні. Тут і старі образи, і нові чутки, і плітки, які ще навіть не дійшли до вух придворних.

Себастіан, не втримавшись, кивнув мені, наче казав: «Пліткарку ти знайшла цікаву». Я проігнорувала, хоча дуже хотілося чимось у нього жбурнути.

Волтер тим часом зітхнув, понизив голос і промовив:

— По-перше, ходять чутки, що ельфи мали з королевою якісь родинні зв’язки. Мало кому це подобається. А ще кажуть, що її сестра продовжує спілкуватися з цими вухастими виродками.

— Наскільки я чула, були ельфи, які виступили за людей, — гмикнула я.

— Так, були, — Волтер хитнув головою. — Та чи має це якусь різницю для звичайних людей?

Звичайні люди мене зараз мало цікавили. Лише ті, хто мав кошти на найманого вбивцю.

— Повернення короля Есенцій теж розбурхало людей, — додав чоловік, проводячи долонею по рудій бороді. — А ще я чув, що його дочку бачили у Сірому кварталі.

— Луїзу? — я здивовано скинула брови. — А це вже цікаво. Де саме, Волтере?

— Важко сказати, — він знизав плечима. — Чув від одного знайомого, що вона на кареті без гербів приїздила на вулицю задоволень.

У мене брови поповзли догори:

— А твій знайомий як зрозумів, що це саме вона?

— Так вона з Лін була, — пирхнув Волтер.

Я похитала головою, скинувши руки:

— Чекай-чекай! То Лін працює на родину де Лое?

— Так, — чоловік кивнув. — Я ж казав тобі.

— Ні, Волтере, ти казав, що вона служниця у дружини якогось лорда. Ти не назвав ім’я роду.

Він замість відповіді знизав плечима.

— Що ще ти чув? — спитала я, вже будуючи плани на наступні кілька діб.

— Було ще щось про палату Вищих лордів, — насупився він. — Чи то лорд Нортер звертався до корони, щоб його зробили головою замість сина попереднього голови. Але вона відмовила.

— Ти про родину герцога Ардаштійського? — спитала я, насупившись. 

— Так, старий ж загинув під час нападу ельфів. Вони стратили його на площі. Був я там. Жахливе видовище.

— І що корона відповіла Нортеру?

Волтер гмикнув у бороду:

— Королева відмовила йому особисто. Сказала, що це місце належить родині герцога. І його син має право посідати це місце. Тому можеш перевірити лорда Нортера. 

Я постукала пальцями. Про цю родину я майже нічого не знала. І це мені не подобалося.

— Це все? 

Волтер кивнув:

— Вибачай, якщо розчарував, дівчинко.

— Не скажу, що я розчарована, — мовила я, встаючи з-за столу. Відштовхнулася від стільниці обома руками і скривилася від болю, який прострілив плече. 

Він тільки знову знизав плечима. А я додала, щоб заспокоїти його.

— Відомості про дочку де Лое і Лін виявилися досить цікавими, — я кивнула Волтеру. — Дякую за гостинність, старий друже, та нам вже час вертатися.