Розділ 18.3

***

— Буде боляче, — попередив Себастіан.

Навколо було спокійно. Бо зараз ми знаходилися у невеличкій задній кімнаті таверни. Я сиділа на лавці, затискаючи свій ремінь між зубами.

— Давай вже швидше, — прошипіла я, але слова губилися між зубами та шматком шкіри. 

Вісник зітхнув, охопив моє передпліччя міцніше і… як рвонув на себе!

Я завила, заплющивши очі і закинувши голову.

— Всіх клієнтів своєму другу злякаєш, — почула я насмішливий голос Себастіана. І тільки тоді розплющила очі, щоб подивитися на нього зі злістю.

— Не думаю, що вони увагу на таке звернуть, — видихнула я, випльовуючи ремінь.

— Якщо тільки Скеля зараз у двері не постукає, — він підняв брову, перевіряючи, чи плече стало на місце. — Тоді всі одразу згадають, як бачили тебе у компанії якогось красеня.

Я стиснула зуби, стримуючи бажання вдарити його другою рукою. Біль повільно відпускав, але все ще пульсував у м’язах.

— Дякую, — буркнула я. 

— За що? — він вдав, що дивується. — За те, що врятував твою дупцю з завдання, яке ти планувала завершити тихо? Та нема за що. Хоч би перед смертю почую від тебе добре слово.

— Смертю? — перепитала я, встаючи і намагаючись обсмикнути сорочку.

Шовк не виніс випробування, яке я йому підготувала. Забруднився, порвався і втратив будь-який приємний вигляд.

— Ну так, — Вісник потягнувся і трохи зсунув тонку пов’язку з темної матерії, якою я закрила подряпину на скроні. — Ти он личко собі таки подряпала. А значить, білує мене твоя сестра. Ох, білує…

Я закотила очі й відхилилася від його пальців.

— Не з порцеляни, — гостро відказала я. — Не перша подряпина, і не остання. І Емілі необов’язково знати, де ми були цієї ночі?

— О, ні! — Вісник похитав головою. — Ти що, не розповіси сестрі чим займалася вночі зі мною? А якщо вона подумає щось таке, від чого всі порядні дами червоніють? Ми не можемо цього дозволити, Бекко.

Я дивилася на нього так, що будь-хто вже давно замовк. Але він і не збирався вгамовуватися:

— Якщо ще раз скажеш щось так, я…

— Поцілуєш мене? — підхопив він з нахабною посмішкою.

— О, так! — я рвучко кивнула. — Але не так, як ти уявляєш. Руків’я кинджала теж може непогано поцілувати у зуби.

Він тихо засміявся.

— Нічого не знаю, леді Бекко, ти винна мені поцілунок.

— Ні.

— Винна-винна, — він підморгнув. — І не удавай, що не пам’ятаєш, як погодилася…

Я вже відкрила рота, щоб дати йому гідну відповідь, коли двері прочинилися.

На порозі стояв Волтер.

— Нарешті я тут, — видихнув він, втираючи піт з чола. — Відвідувачів вдалося сплавити на рознощиків.

Я кинула швидкий погляд на Себастіана. Він сидів із таким виразом, ніби саме його перервали на чомусь вкрай важливому.

— Не пощастило, Віснику, — я посміхнулася куточком губ. — Поцілунок відкладається.

— Тимчасово, — буркнув він, але очей з мене не зводив.