Розділ 18.2

Він обрав друге, і саме цього я й чекала. Лише-но Скеля ступив до дверей, я схопила стілець. Єдиний у кімнаті, що досі дивом тримався на чотирьох ніжках. Деревина рипнула в моїх руках, але витримала, коли я розвернулася в стегнах і з усього розмаху вгатила ним у вікно.

Скло розлетілося з пронизливим дзвоном, сипонуло частково на вулицю, а частково на підлогу. Повітря в кімнату рвонуло холодом ночі. Скеля відразу зрозумів, що я задумала.

Він кинувся на мене, як бик на червону ганчірку. Я присіла в останню мить, вихопивши з халяви чобота тонкий кортик і, використавши інерцію його руху, спробувала увігнати лезо йому в стегно.

Від удару кортик з хрускотом тріснув навпіл, наче крихка кістка. А мене відкинуло назад, коли Скеля, навіть не зупинившись, заїхав мені ліктем у бік. Стіна вдарила в спину, і з рота вирвався різкий видих, майже стогін.

Не встигла я піднятися, як у мій бік полетіла охоплена вогнем металева скриня. Він пнув її з такою силою, що полум’я розсипалося в повітрі, а сам корпус з глухим гуркотом врізався в стіну, де я щойно лежала.

Встигла відкотитися. Ледь не прочесавши щокою об уламки скла. І вже піднімалася на коліно, коли Скеля знову кинувся вперед. Його кулак пройшов у кількох сантиметрах від мого обличчя, вдаривши в шафу позаду так, що деревина розлетілася на друзки.

Я ковзнула під ним, залишаючи гострий поріз на його литці. Він рикнув і спробував схопити мене за волосся, але натомість отримав ще один. По тильному боку руки.

Запах крові змішався з димом і гаром від згорілих документів. У мене вже пульсував бік, куди він ударив, а дихати ставало важче.

Він знову замахнувся, і цього разу лезо у персні торкнулося мене — розсікло шкіру на скроні. Тепла цівка побігла вниз. І це стало для мене останнім сигналом. 

Я присіла, випросталася і, відштовхнувшись від Скелі однією ногою, відстрибнула. Використала імпульс, щоб дістатися вікна. І вже не зважаючи на скло, застрибнула на підвіконня. І затамувавши подих, стрибнула униз. 

Ніч та темрява вдарили в обличчя.

Та страху не було, навіть коли я летіла вниз.

Приземлилася правильно. Ноги відпружинили, а тіло пішло в перекат. Але десь посеред руху плече з хрускотом зустрілося із каменем. Болем накрило так, що перед очима спалахнули білі іскри. Я зціпила зуби, щоб не закричати.

Коли змогла вдихнути, зрозуміла: я у внутрішньому дворі. З вікон другого поверху долинали крики. І голос Скелі серед них:

— Хапайте цю кляту бабу!

В будинку здіймався гамір. Я озирнулася, оцінюючи відстань до паркану. З цього боку можна було б перелізти… якби не плече. Кожен рух віддавався тупим, гарячим болем, і я вже знала, що не зможу ні підтягнутися, ні втримати вагу.

Ворота раптово скрипнули, відчиняючись, і я побачила… Себастіана. Упізнала його за постаттю, бо далі воріт панувала суцільна темрява. 

— Сюди, — кинув він, махнувши рукою, в якій був затиснутий кинджал.

Я рвонула до нього, стискаючи під сорочкою документи. Ледь опинилася поряд, як він схопив мене за здорову руку й потягнув від будинку. Кроки відбивалися луною у вухах, і тільки тепер я побачила охоронця з сокирою, що лежав біля воріт.

Непритомний. 

— То це, по-твоєму, тихо, Бекко? — кинув Вісник, навіть не уповільнюючи кроку. — Чи що?

Я проти волі розсміялася.