Розділ 17

Паркан був слизький від нічної сирості, пальці ковзали по металевих смугах, і я ледь втрималася, щоб не вилаятися вголос. Останнє, що мені зараз хотілося — привернути увагу. А ще менше хотілося, щоб у моїй голові продовжували крутитися слова Себастіана, кинуті на прощання. 

Ідіот!

Ні, не так! Самовпевнений і безсоромний ідіот!

Я видихнула, ковзнула стегном по краю і зависла на мить, вдивляючись у двір з темного боку паркану. Тіні тут були густіші, ніж з вулиці, а світло з кількох кам’яних чаш, у яких було розведено полум’я, тільки шматками висвітлювало кам’яну бруківку та складені впритул до стіни ящики. Десь ліворуч глухо брязнуло залізо — звук був короткий і далекий, але достатній, щоб нагадати: час не мій союзник.

Я зістрибнула вниз, приземлилася м’яко, проковтнувши тихий стогін, коли камінь вдарився у коліно. Кілька разів глибоко вдихнула, намагаючись вибити з голови всі думки про Себастіана, його нахабну посмішку й тон, яким він доводить мене до сказу.

Двір пах старим деревом, вогкістю і чимось кислим.  Мабуть, у діжках під тим навісом, щось бродило. Праворуч темнів вузький прохід між господарською будівлею і кам’яною стіною, зліва виднілися двері, що вели всередину. Я повільно рушила вперед, тримаючись ближче до тіні, ковзаючи вздовж стіни.

Десь біля воріт тихо пролунав голос охоронця, і я ледь не застигла на місці. Але вже за мить зрозуміла, що він розмовляє з Себастіаном. Тон був недовірливий, але без відвертої ворожості. Це добре. У мене є час.

Ще один глибокий вдих. 

Я дісталася до першого вікна. Дерев’яна рама піддалася без супротиву.

Ковзнула всередину, сперлася на підвіконня й м’яко зіскочила на підлогу. Кімната, в яку я потрапила, виявилася якимось складським приміщенням: у кутках тулилися один до одного мішки з борошном і кілька закритих діжок, від яких тягло солоним м’ясом.

Волтер казав, що кабінет Скелі знаходиться на другому поверсі. Він навіть описав, як туди дістатися: від сходів пройти прямо, повз двоє дверей, кабінет справа. Все було б значно простіше, якби він сказав, куди виходило вікно кабінету. А так… доведеться шукати зсередини.

Я обережно прочинила двері, що вели до коридору, і прислухалась. Попереду виднівся вузький прохід, який освітлювали лише дві тремтливі свічки у настінному підсвічнику.

Видихнула, побажала собі вдачі. І рушила вперед, тримаючись ближче до стіни, щоб у разі чого втиснутися в темряву. Ледь дійшла до широких дверей, як крізь прочинену стулку мене накрило теплом, тютюновим димом і гуркотом чоловічих голосів.

Кинула оком усередину — за кількома столами сиділи кремезні типи, грали в карти, пили з важких кухлів і сміялися так, що підлога під ногами вібрувала. Один із них, у сорочці з роздертим коміром, якраз захлинався вмістом великого кухля, а інший з азартом вдарив по столу так, що карти розлетілися. 

Я тихо ковзнула повз, але вдалині рипнули інші двері. З них вийшов ще один амбал — позіхаючи, чухаючи потилицю і прямуючи в мій бік.

Серце гупнуло в грудях. Я різко відступила й втиснулася в простір між стіною та високою шафою. Дерево впилося в лопатку, волосся зачепило павутину, але я навіть не зітхнула. Чоловік пройшов повз, навіть не глянувши в мій бік, і зник у кімнаті з гуркотом та реготом.

Лише коли двері зачинилися, я рушила далі. І на щастя вже бачила сходи на другий поверх.

Сходи ці були круті, з перилами, вкритими подряпинами, і кожен крок загрожував видати мене скрипом. Я повільно піднялася. Застигла на мить на місці і рушила, дотримуючись інструкцій Волтера: прямо, повз двоє дверей, і останні праворуч.

Перші двері виявилися зачинені, з-під низу пробивалася смужка світла і чувся жіночий сміх. Другі теж закриті, але там було тихо. І ось, нарешті, потрібні.

Ручка піддалася без супротиву, і я прослизнула всередину. Кабінет був просторий, з важкими меблями та низькою стелею. На столі лежали розкидані рахункові книги, в кутку стояла відкрита шафа з кількома порожніми полицями. Але увагу притягувала велика металева скринька біля стіни. Важка, з двома амбарними замками. Саме таку описував Волтер.

Документи на «Кривий Якір» мали бути всередині. Як і купа інших паперів, які Скеля мав при собі за борги.

Та останню думку я намагалася відкинути.

Зупинившися біля скрині, присіла біля неї і вихопила з рукава довгу шпильку.

Замки виглядали важкими: один праворуч, другий ліворуч, обидва з товстими дугами, які не розігнеш голіруч.

Я обережно встромила шпильку в замкову щілину першого й почала крутити, прислухаючись до знайомого дрібного клацання металу. Тиша кабінету давила. Десь унизу знову гримнули кухлі об стіл, і чийсь регіт прорізав повітря, наче ніж тканину.

Добре. Це навіть на руку. Гірше, коли все тихо, і чуєш кожен власний подих.

Пружина піддалася, замок клацнув і впав на підлогу з глухим ударом. Я миттєво завмерла, погляд ковзнув до дверей. Жодного звуку в коридорі.

Другий замок виявився впертішим. Пальці втомлювалися, шпилька кілька разів ризиковано зігнулася, а одного разу і зовсім висковзнула й боляче вп’ялася в подушечку великого пальця. Я тихо зціпила зуби, щоб не вилаятися вголос.