Розділ 16.2

Ми знову влилися в потік життя Сірого кварталу, але тепер я чула, як за нашими спинами кілька людей обговорювали щойно побачене. Тут любили видовища, та ще більше — нові плітки. 

За кілька поворотів гамір Сірого кварталу почав стихати, поступаючись місцем тихій, майже відчутній напрузі. Люди тут рухалися швидше, не затримувалися без потреби, а вікна й двері були зачинені так щільно, наче господарі намагалися відгородитися не лише від нічної прохолоди.

Будинок Скелі стояв на розі, темний і масивний, з глухими стінами з темно-сірого каменю. Його другий поверх височів над вузькою вулицею, а дах з гострим кутом збирав навколо себе тіні, роблячи його схожим на застиглого хижака, що чатує на здобич.

Ворота були високими, оббитими металевими смугами, але через щілини все одно пробивалося тьмяне світло. Не достатньо, щоб щось розгледіти всередині, але достатньо, щоб зрозуміти: двір не порожній. З-за воріт долинав глухий гуркіт, наче хтось пересував важкі ящики чи бочки.

Поруч, трохи збоку від воріт, у тіні стіни сидів чоловік з величезною сокирою, що спиралася лезом на землю. Руки, важкі, мов колоди, лежали на руків’ї, і навіть у напівтемряві було видно, що він стежить за кожним, хто проходить повз.

Я зупинилася під навислим карнизом сусідньої кам’яниці, так, щоб нас не було видно. Себастіан, зсунувшись ближче, провів поглядом по стінах і воронах.

— Ну що, Бекко, твій приятель любить жити так, щоб ніхто не переплутав, хто тут господар.

— І щоб усі знали, чим закінчиться спроба до нього поткнутися, — додала я, оцінюючи розташування воріт та охоронця. — Схоже, він не вірить у випадковості.

— І правильно робить, — хмикнув Себастіан. — То що, який у нас план? Прямо зараз намагаємося потрапити всередину, чи чекаємо, доки цей красень із сокирою захоче поспати?

Я на мить замовкла, розуміючи, що не можу звідси зрозуміти де освітлені, а де темні зони двору.

— Якщо він засне, то або від нудьги, або тому, що хтось йому в цьому допоможе, — сказала я повільно. — Але в нас нема розкоші чекати до ранку. І шуміти нам небажано. Відволічеш його?

— Я? — здивовано пирхнув Вісник. — Це ти в нас жінка у шовку. Чи ти гадаєш, що він по красенях, а не красунях?

— Я гадаю, що тобі більше сподобається отримати чиюсь увагу, — мовила я, не зводячи погляду з огорожі. — Взагалі, не розумію, що ти серед Вісників забув. Тобі ж пряма дорога в актори чи… блазні.

Себастіан не образився. Пирхнув. І за мить посмішка з його обличчя зникла.

— Йди вже, відволічу його, — він зробив крок, так щоб потрапити на очі охоронцю. І тільки після цього я почула останню кинуту Себастіаном фразу. — С тебе поцілунок за це, леді Бекко.