Розділ 16.1

Сонце вже сховалося за дахами, коли я вийшла зі спальні до вітальні. Себастіан сидів на краю тахти, нашвидкоруч доїдаючи шматок курки, яку принесла Ельза. Кинув на мене погляд, але жувати не перестав.

— Поквапся, — кинула я, обсмикуючи рукави нової сорочки. Шовк холодив шкіру і не слухався, збираючись у складки, які відразу ж починали мене дратувати.  — Яка ж найнепрактичніша тканина для одягу! Хто взагалі вигадав робити одяг з шовку?!

Себастіан звів на мене погляд і гмикнув.

— Може, цей хтось не планував лазити по дахах у шовковому одязі, Бекко? — він кивнув на сорочку. — Хоча, мушу визнати, на тобі він виглядає… небезпечно. 

— Для нервів? — уточнила я, закріплюючи на стегні піхви для кинджала.

Вісник не відповів, знизав він плечима, витер руки об серветку і підвівся. 

— Ну що, час прогулятися?

Замість відповіді я в черговий раз обсмикнула рукави і зробила крок до дверей. Штовхнула їх і на мить здригнулася, коли Себастіан обігнав мене на виході у коридор.

Варто було йому припинити кульгати, як я знову чула його кроки через раз.

Палац відпустив нас без жодних перепон. Вулиці столиці зустріли густою тінню і майже повною тишею. Камінь під ногами віддавав збережене за день тепло. 

Людей тут майже не було: ринки зачинилися, крамниці закрили віконниці, лорди та леді давно поховалися за високими воротами маєтків. Лише подекуди по темних вікнах проблискувало світло свічок.

— Я завжди дивувався, — почав Себастіан, коли ми звернули з головної площі, — чому благородні так бояться виходити з дому після заходу сонця. Наче тінь когось з’їдає.

— Бо для них темрява — це місце, де на них чекають усі ті, кому вони колись не заплатили, — кинула я, не зупиняючись.

— М-м… цікава думка, — він утомлено розтягнув слова, наче розмірковував, чи не почати бесіду. І таки почав. — Ти знаєш, ти могла б провести цей вечір у теплій кімнаті з келихом вина… Проводити так кожен вечір. А ти обрала отаку от розвагу, замість життя леді. Чому?

— А чому тебе це так цікавить?

— Бо це незвично. Здається, ти ніколи не розповідала про цю сторону свого життя, Бекко?

— Може через те, що ти і без того дражнив мене звертанням “леді”? — їдко поцікавилася я.

— Невже, я маю на тебе такий сильний вплив? — Себастіан ненатурально витріщив очі і притис долоню до грудей.

Та замість того, щоб підтримувати цю дратуючу розмову, я закотила очі і прискорилася. Однак це не завадило Себастіану продовжувати свій монолог. 

За наступні кілька вулиць він встиг розповісти про три свої «особливо ризиковані» завдання, дві повчальні історії про дурних замовників і один випадок, коли він, за власними словами, врятувався виключно завдяки власній чарівності.

Коли ми, нарешті, дісталися межі Сірого кварталу, я відчувала, що якщо він ще раз скаже «а от у Лонтапорі», то отримає ніж у чобіт.

Тут, на відміну від решти столиці, темрява не зупиняла життя. Двері трактирів були розчинені, і зсередини виривалося тепло, запахи їжі та пива. На вузьких вулицях сновигали люди: хтось торгував прямо з воза, хтось грав у кості просто на тротуарі при світлі факелу, сміх і лайка лунали з однаковою гучністю.

— О, отут починається справжнє місто, — гмикнув Себастіан, окинувши поглядом найближчу вулицю, де двоє чоловіків саме вирішували суперечку кулаками. — Розумію, чому ти любиш сюди приходити.

Сірий квартал був більше, ніж міг подумати сторонній спостерігач. Його криві вулиці й провулки тягнулися ще кілька кварталів, поступово перетікаючи в темні нетрі, де навіть ті, хто тут жив, неохоче з’являлися без гострої потреби. Нашою метою був будинок на розі, де торговий квартал переходив у Сірий. Всього за три вулиці від початку нетрів. Принаймні так запевняв Волтер.

Ми йшли, петляючи між вузьких вулиць, і я починала відчувати, що повітря тут було інше. Тепліше від близькості кухонь і тісних кімнат, важче від пари, що тягнулася з відкритих дверей шинків. Тутешнє життя вирувало, але з певною обережністю: люди ковзали поглядами по перехожих і швидко відводили очі, ніби зважували, чи варто запам’ятовувати обличчя.

Я якраз минала розхитану вивіску з облупленим зображенням пляшки, коли з темного провулка праворуч вивалився чолов’яга. Його хитало, наче він вийшов на палубу під час шторму, а запах перегару бив у ніс ще до того, як він наблизився. Він ішов прямо на мене, занадто швидко для свого стану, і в його каламутному погляді читалася проста й зрозуміла мета — доколупатися.

Рука сама лягла на руків’я кинджала, великий палець готовий зрушити гарду. Я вже розрахувала, куди саме вріжу, щоб відбити бажання навіть дивитися в мій бік, але Себастіан виявився швидше.

Він просто ковзнув уперед, ставши між мною та п’яницею, і перехопив його руку, коли той уже намагався схопити мене за лікоть. Сухий хрускіт суглобів пролунав навіть крізь гамір вулиці. Чолов’яга вилаявся, зігнувшись від болю, а Себастіан вивернув йому зап’ясток так, що той змушений був стати на півоберта, опинившись у безпорадному положенні.

— Обережніше, друже, — його голос звучав майже м’яко, але кожен склад був обтяжений прихованою загрозою. — Дехто тут має куди гостріші зуби, ніж ти думаєш.