Розділ 15.3

***

— Чого це в тебе обличчя ціле? — це було перше питання, яке я отримала, коли штовхнула двері і зробила крок у вітальню.

Себастіан сидів на тахті. В одні руці тримав довгий широкий кинджал, в іншій — камінь для заточення.

Біля вікна за його спиною стояв один з вартових. Його напарник сидів у кріслі і уважно стежив за рухами Вісника.

— А що? — гмикнула я, проходячи усередину. — У тебе на сьогодні було заплановане білування, а я все зіпсувала?

— Може і було, — відказав він, не відриваючи погляду від леза. Камінь рівно проходив уздовж клинка, лишаючи за собою тонкий слід. — Ти ж у нас любиш встромляти носа, куди не просять. 

Я кинула на нього косий погляд і зупинилася посеред кімнати.

— Якщо ти натякаєш, що я повернулася живою лише дивом, то ти щось явно плутаєш.

Він гмикнув, піднявши на мить очі — у кутиках вуст промайнула та сама насмішлива тінь, яка дратувала мене.

— Хто знає, на що я натякаю, Бекко. Та про одне можу сказати прямо, ця двійка спостерігачів мене вже напрягає. Навіть в туалет не дають самостійно сходити. Допомогти відмовилися, а от дивиться — залюбки. Так, хлопці?

Вартові проігнорували його питання. 

Я махнула рукою:

— Мені шкода, що королівським вартовим довелося пережити таке приниження. Дякую за допомогу. Ви можете йти. 

Обидва рушили майже синхронно, обмінялися поглядами і, не сказавши жодного слова, вийшли. Двері глухо зачинилися, залишивши нас із Себастіаном наодинці.

Він відклав камінь, але кинджал тримав, немов це була просто ще одна частина його руки.

— То як пройшла твоя прогулянка? — запитав спокійно, але в погляді була прихована напруга.

Я розстебнула плащ і кинула його на спинку крісла.

— Досить непогано. А що, ти скучив?

— Можливо, — знизав він плечима. — Маю визнати, твоя компанія мені подобається більше за тих двох.

— Це тому, що я не підглядаю за тобою? — реготнула я. 

— А могла б, — з награним сумом зітхнув Себастіан. 

— Боюся, я б потім місяць спати не змогла, — пирхнула у відповідь.

— Бо я б тобі снився? — мрійливо простягнув він з вдоволеною посмішкою.

— Бо ти б мені снився, — підтвердила я, здригнувшись від огиди.

— Приємно знати, що лишаю такий незабутній слід у твоїй психіці, — Себастіан повів клинком, перевіряючи гостроту леза, і відклав його на стіл. — Але давай вже до суті. Ти ж не просто так вирішила повернутися вчасно на вечерю.

Я сіла у крісло навпроти, закинувши ногу на ногу.

— Вечеря мене не цікавить. А от ніч — цілком.

Він підняв брову, наче вже встиг передумати все, що може стояти за моїми словами.

— Я ж так розумію, мова піде не про романтичне споглядання зірок та те, чим леді не займаються до шлюбу, так?

— Звісно, що ні, — пирхнула я, закотивши очі. — Потрібна інакша твоя… допомога.

— От чому я відчуваю, що твоя ця «допомога» включає ризик отримати ніж під ребро? — він нахилився вперед, упершись ліктями в коліна. — І не факт, що це буде чужий ніж.

— Бо непогано знаєш мене, — я вклала в слова легку посмішку, хоча в очах Себастіана помітила цікавість. — Мені треба прогулятися в Сірий квартал. Є одна справа, яку я не можу залишити на завтра.

— Сірий квартал? — він прицмокнув язиком. — І що ж там? Старі знайомі чи нові проблеми?

— Одне не виключає іншого, — відповіла я. — Є людина, якій я заборгувала. Точніше… яка тепер заборгувала мені. І щоб отримати те, що мені потрібно, доведеться зробити для нього маленьку послугу.

Себастіан відкинувся на спинку тахти, склавши руки на грудях.

— Маленьку послугу? Чому я вже чую запах неприємностей?

— Бо маєш нюх, — я трохи нахилилася до нього. — У одного місцевого «підприємця» є документи, що належать моєму знайомому. Документи на таверну. І якщо вони повернуться власнику, я отримаю деякі відповіді.

Він дивився на мене так, наче вже зважував, скільки клопоту це принесе.

— І цей «підприємець» випадково не з тих, кому простіше подарувати ніж у печінку, ніж папірець зі столу?

— Його кличуть Скеля, — сказала я рівно. — Але ми підемо тихо. Без шуму, без зайвої уваги.

Себастіан потер підборіддя, вдаючи, що роздумує.

— Звучить як план, у якому все піде не так.

— Ти ж любиш пригоди, — нагадала я.

— Я люблю залишатися живим, — відказав він, але в очах уже блищала та сама іскра, яку я й хотіла побачити. — Гаразд. Я щось отримаю натомість за такий ризик?

Я пирхнула: 

— Подивитися, як я працюю. Це безцінно.

— Безцінно, ага… — він гмикнув і потягнувся за кинджалом. — Ну що ж, Бекко, здається, в нас ніч буде цікава.