Розділ 15.2

Він кивнув убік вузьких дверей у кутку, що вели до комори.

— Не тут. Якщо вже грати у твої ігри, то без зайвих вух.

Я ковтнула рештки елю й підвелася, відчуваючи на собі кілька цікавих поглядів. Волтер уже йшов до вузьких дверей у кутку, навіть не озираючись, упевнений, що я піду за ним.

За дверима тісний коридор вів углиб будівлі. Стіни тут були обшарпані, місцями темні від кіптяви, пахло вогкістю та старим деревом. Ми минули комору з мішками борошна й діжками з пивом, потім круті сходи, що спускалися вниз. Волтер зупинився на півдорозі, прислухаючись, а тоді рушив далі, до невеликої кімнати без вікон.

Усередині стояв стіл, дві лави, полиця з порожніми пляшками і олійна лампа, яка кидала жовте світло на потріскані стіни.

Він зачинив двері й сперся спиною об стіну.

— Слухай уважно, дівчинко. Бо повторювати не буду.

Я сіла на лаву, закинувши ногу на ногу, і жестом показала, щоб він говорив.

— Через власну дурість я вліз у те, куди не мав би. Потрібні були гроші. Швидко і багато. І я взяв їх там, де брати не можна, — він провів рукою по бороді, наче намагаючись стерти неприємний присмак слів. — У тих, хто завжди хоче більшого, ніж дає.

— Хтось із місцевих? — уточнила я.

— Місцевий, але не простий. Його кличуть Скеля. Бо, кажуть, навіть ніж біля горла не переконає його змінити думку. І тепер… — Волтер глухо вилаявся. — Тепер у нього всі папери на «Кривий Якір». Якщо не віддам борг, він забере таверну.

Я втягнула повітря, обдумуючи.

— І ти хочеш, щоб я…?

— Пробралася до нього додому, — перебив він, нахилившись ближче, — і забрала ті кляті документи. Без шуму. Без крові, якщо можна. Не хочу, щоб після цього у Сірому кварталі пішли розмови.

Я відчула, як кутики губ самі повільно піднімаються.

— Тишком-нишком? Це буде складніше, ніж так, як я звикла.

Волтер ледь помітно всміхнувся, але в очах залишилася тривога.

— Якщо впораєшся, я розповім тобі все, що чув про тих, хто хоче звести рахунки з твоєю сестрою. І повір… мені буде що розповісти. 

Вірити йому на слово я могла собі дозволити. А навіть якщо в його плітках я не знайду нічого важливого… я хоча б відплачу Волтеру за його доброту. Бо коли три роки тому я потрапила у це місце, він повівся добре і навіть захистив від тих, хто у мій бік починав щось горланити.

— Добре, друже, — я випросталася, провела долонями по стегнах. — Скажи, де шукати цього Скелю. Спробую не привертати увагу. Якщо раптом знаєш більше про нього та його посіпак, уважно тебе слухаю.

Волтер гмикнув у бороду і кивнув.