Розділ 14.2

Чоловік коротко гмикнув, розвернувся і рушив назад за стійку. Поставив переді мною важкий кухоль, з якого піна ледь не переливалася через край. 

— А тепер кажи, де тебе стільки років носило, — він сперся передпліччями на стільницю, нахилившись так, щоб чути кожне слово. — Бо я вже думав, що ті твої витівки закінчаться або кайданами, або гірше.

— Ти ж знаєш, я вмію вчасно зникати, — відпила ковток, відчуваючи, як знайомий смак обпікає горло. — Розкажи краще, що з нашими?

Він замислився, крутнув кухоль у руках, ніби вибираючи, з чого почати.

— Ну… Джарик таки подався в море. Чув, що тепер він у когось із торгових королів за найманця. Сімон… — обличчя Волтера на мить потемніло, — не дожив до весни два роки тому. Бійка в гавані, ніж під ребро. Я ще довго не міг звикнути, що він більше не зайде сюди.

Я кивнула, приймаючи цю новину без зайвих слів. У Сірому кварталі смерть завжди була ближче, ніж завтра.

— А Лін? — запитала я, пригадуючи худу дівчину з гострими очима, яка завжди знала, де можна вкрасти найкращу випічку.

— Лін? — Волтер ледь всміхнувся. — Та ця хитра лисиця тепер у домі одного з високих лордів. Служниця при його дружині. Кажуть, виглядає тепер як справжня пані, тільки язиката досі, за що і отримує інколи на горіхи.

Я теж посміхнулася, уявивши Лін у шовках і з тією самою безсоромною усмішкою.

— А Грін?

— Де й був, тут і лишився, — махнув рукою Волтер. — Все ті ж кості, все ті ж борги. Думаю, він у «Якорі» ще й після моєї смерті сидітиме.

Ми перехилили кухлі майже одночасно. Я ловила себе на думці, що ця розмова гріє сильніше, ніж ель. У його словах і поглядах не було ані краплі осуду. Лише та тепла, трохи глузлива прихильність, з якою Волтер завжди дивився на мене.

— Знаєш, Ребеко, — тихо сказав він, витираючи стільницю, — коли я вперше побачив тебе в цій дірі, подумав: «Оце ж дитина з гаманцем, який завтра знімуть разом із поясом». А потім… Ти стала тут своєю. І, мабуть, досі лишаєшся такою.

Я підняла кухоль, ледь торкнувшись його об край стійки.

— Тоді вип’ємо за тих, хто вижив, і за тих, хто знайшов себе, — мовила я.

Пропозицію не відхилили.

— То що, ти повернулася? — нарешті він вирішив вдовольнити і свою цікавість. — За твій стіл нікого не пускати?

— Я не надовго у Ардашті, — хитнула головою, скоса поглянувши на двох чоловіків, які так голосно сперечалися, що зі стелі починала сипатися труха. — Є деякі справи. Родинні. 

Волтер гмикнув, нічого не сказав. Хоча я і так знала, що він хоче сказати. Може, навіть, спитати. Адже ніхто з моїх знайомих звідси не вірив, що моя родина пробачить чи сприйме мій вчинок.

— Багато що змінилося, — мовила я, окидаючи поглядом приміщення. 

— Так, наприклад статус твоєї сестри, — кинув Волтер.

А я хитро посміхнулася, бо чоловік втрапив у мою пастку.

— І це теж, — я провела пальцями по боку кухля. — Тобі щось відомо?

Волтер перестав витирати стільницю і на мить втупився в мене так, ніби я щойно запропонувала йому розлити ель по головах відвідувачів. Потім повільно відклав ганчірку, вхопив кухоль і сьорбнув, не відводячи очей.

— Ребеко, ти ж знаєш, що я в плітки не граю, — сказав він, обережно підбираючи слова. — А тим більше коли вони стосуються палацу.

— Не прикидайся, — я підсунулася ближче, щоб нас не чули за спинами. — Якщо хтось зі знаті чхає не тим боком, ти знаєш про це першим. А вже якщо починають шепотітися про королівську родину, то твої вуха почують все першими.

Він насупився, кинув швидкий погляд у зал, перевіряючи, хто може нас почути, і знову нахилився до мене.

— Тут не місце для таких розмов.

— Тут якраз і місце, — я ледь всміхнулася. — Бо якби я пішла до когось іншого, ти б образився.

Волтер шумно видихнув, наче я щойно змусила його ковтнути щось гірке.

— Я не люблю влазити туди, де можна залишитися без голови, — сказав він і почав знову витирати ту ж саму пляму, яку ганяв ганчіркою вже кілька хвилин. — А розмови про твою сестру, саме з тих, що погано закінчуються.

— Тобто розмови є, — кинула я, спостерігаючи, як він удає, ніби його цікавить лише деревина під руками.

— Я нічого такого не сказав, — відрубав він, не підіймаючи погляду.

— Але й не заперечив, — відповіла я тихо, і його плечі ледь помітно напружилися.

Ми мовчали кілька секунд. Я бачила, як він удає, що зайнятий справами, тоді як насправді уникає моїх очей. Волтер завжди умів тримати язик за зубами, коли треба. Але зараз його мовчання говорило голосніше, ніж будь-які слова.

— Знаєш, — я обернула кухоль у руках, дивлячись на темний ель, — коли люди починають так вперто мовчати, це означає, що їм є що приховувати.

Волтер повів плечима, наче хотів струсити з себе мої слова.

— Іноді мовчати розумніше, ніж відповідати, — буркнув він і відступив на крок, забираючи в мене кухоль, хоча він був ще наполовину повний. — Пий, і не лізь у те, що не треба. А то повториш долю Сімона.