Розділ 14.1

Сонце вже стояло досить високо, коли я ступила на бруківку, залишивши за спиною палац. У повітрі відчувався запах нагрітого каменю, свіжого хліба і зовсім трохи моря, хоча їхати до нього треба було майже півдоби. 

Я йшла без поспіху, вдихаючи запахи столиці, слухаючи, як кудись поспішають вози, як торгуються на розі, як хлопчак десь у провулку сміється над чужою дурістю.

Ці вулиці я знала краще, ніж мапи, якими користуються посли. Колись, ще дівчиськом, я блукала ними, тікаючи з дому, аби не бачити важкої тіні батька у дверях і не чути його липкого голосу.

Я шукала себе у цьому місті, блукала площами, намагалась розгледіти власне відображення у вітринах ювелірів, у блиску суконь знатних дам, у випрасуваних манжетах лордів. Але щоразу бачила лише чужі обличчя. Занадто доглянуті, занадто правильні, занадто нудні.

Себе я знайшла зовсім не там, де слід було. У кварталі, куди леді заборонялося ходити навіть у супроводі. Там пахло смаженим м’ясом і дешевим пивом, там сміх був голосний, а образи щирі. Там люди не прикидалися кращими, ніж вони є, і не ховали кинджала у рукаві, щоб потім посміхатись за столом.

Я тихо гмикнула, впізнаючи знайомий поворот. Кам’яні стіни стали темнішими, вулиці вужчими, балкони нахилялися одне до одного так близько, що можна було передати флягу вина з вікна у вікно. Крок за кроком я поверталася у місце, де колись навчилася дивитися людям просто у вічі, не зважаючи на те, ким вони були. Чи то портовий вантажник, чи гравець у кості, чи злодюжка.

Туди, де у мене вперше з’явилися справжні друзі. І де на мене завжди чекали. Хай навіть ці очікування іноді закінчувалися вибитими зубами та порваними сорочками.

Сірий квартал зустрів мене запахом, у якому змішалося все. Тут і дим з пічок, і кислувате пиво, і смажена риба, що вже давно втратила свіжість, і щось пряне та гостре, від чого паморочилося в голові. Камінь під ногами був темний від багаторічної грязюки, вікна закривали важкі віконниці або ганчір’я, натягнуте замість шибок.

Кілька чоловіків, що сиділи на сходах біля шинку, проводили мене довгими непривітними поглядами. Жінка, яка прала білизну у відрі, примружилась, наче придивлялася до чужинки, яка зайшла не на свою територію. Хтось буркнув щось за спиною. Слів я не розібрала, але тон впізнала. 

Тут чужинців не любили.

Я не сповільнила кроку. Ця гнітюча атмосфера не лякала мене. Навпаки, у ній було щось заспокійливе. Кожен знав своє місце, а неписані правила були простими: не став дурних запитань і не втручайся, якщо тебе не кличуть.

Нарешті попереду з’явилася вивіска, яка колись слугувала мені дороговказом. «Кривий Якір» був темним трактиром, що ніби врізався у кам’яну стіну. Вузькі вікна та двері, які хилилися набік, створювали враження, що ось-ось упадуть. 

Всередині панувала напівтемрява, навіть попри денне світло. Грубі балки під стелею, важкі столи з темного дерева були вкриті подряпинами та плямами, які вже ніхто не міг стерти. Пахло димом, пивом, смаженим м’ясом і потом. У глибині чувся хрипкий сміх. Десь праворуч хтось бив кості об стіл. Двоє чоловіків виходили надвір, збираючись вирішувати суперечку кулаками.

Я увійшла легкою ходою, наче повернулася додому. Погляди, що ковзнули по мені, були уважними і трохи недовірливими.

Я не озиралася і не зупинялась. Пройшла до стійки, за якою стояв високий кремезний чоловік з рудою бородою та шрамом через все обличчя. Він звів на мене погляд, не припиняючи натирати брудною ганчіркою кухоль, і скинув брови.

— Заблукала? — гримнув він, коли я зупинилася біля стійки і поклала лікті на стільницю.

— Елю мені, Волтере, — гмикнула я, стримуючи посмішку. — Як завжди. З травами.

Чоловік ще мить дивився на мене, примружуючись. Не впізнаючи. А потім очі його почали лізти на лоба.

— Ребека?! — гримнув він і розреготався. — Це справді ти, дівчинко?!

Кухоль у його руці зупинився, а брудна ганчірка повисла клаптем між пальцями. Він різко відкинув її на стільницю і, зрушивши з місця, обійшов масивну стійку з такою легкістю, наче його плечі не були вдвічі ширші за дверний прохід. Дошки під його чоботами скрипнули, попереджаючи гостей, що господар вирішив сам вийти в зал.

Він ішов повільно, але погляд не відривав від мене, наче розглядав давно знайому річ, яку хтось залишив на сонці й вона змінила колір. Ще крок, і його тінь лягла мені на плечі. Волтер простягнув руки і, не питаючи дозволу, обхопив мене так міцно, що ребра протестуюче скрипнули. Запах диму, пива і чогось пряного, завжди властивого «Кривому Якорю», вдарив у ніс.

— Та ну тебе, — вивернулася я з його ведмежих обіймів, але кутики губ усе ж піднялися. — Усього три роки не бачилися, а ти он… Забув мене!

— Не три, а майже чотири, — пирхнув Волтер, відступивши на крок, щоб ще раз окинути мене прискіпливим поглядом. — А що це з тобою, дівчинко? Виглядаєш інакше. Вдягнена інакше. 

— То може ти спочатку елю мені наллєш, а вже потім я розповім? — гмикнула я і майже шкірою відчула, як інші відвідувачі розслабилися.

Адже якщо новеньку ось так вітає сам Волтер, хвилюватися нема причин.