Розділ 13.2

— Ще одне слово, і я попрошу Емілі повернути тобі кульгавість, — буркнула я, натягуючи штани.

Він засміявся, наче я сказала щось приємне, і почекав, щоб пропустити мене вперед.

Я вдяглася швидко, абияк пригладила волосся і вийшла у вітальню. Там і справді кипіло життя… І як я тільки не прокинулася від звуків за стінкою? Розслабилася! 

Дві кравчині з купою згортків і коробів розташувались біля довгого дивану. На кріслах розстелили кілька готових суконь, штани, сорочки, пару курток з м’якої шкіри. Біля вікна стояли ще два манекени з незавершеними виробами.

— Леді Браер, — старша підвелась, помітивши мою появу, — ми привезли все, що встигли підготувати за ніч, і зразки тканин для решти.

— Чудово, — я кивнула і пройшла повз, щоб ближче роздивитись одяг. — Не знаю, що саме сказала вам її величність, та я не дуже полюбляю тугі кортеси та мереживо. Віддаю перевагу темним кольорам та зручності. 

Молодша кравчиня якось дивно моргнула, але нічого не сказала.

Двері до кімнати прочинилися, коли я роздивлялася сорочки і зітхала, бо шовк не так вже і легко відіпрати від крові та бруду, з якими я звикла мати справу ледве не щодня. 

Це була Ельза з тацею, на якій вмістилося кілька тарілок. Я озирнулася, помітивши на порцеляні сир і булочки. А потім вже м’ясо та яйця.

— Сніданок, пані Ребеко, — мовила вона, перехопивши мій погляд.

І роззирнулася, шукаючи місце, куди можна то все поставити. Бо майже весь вільний простір було завалено зразками одягу та шматтям тканин.

— Ставте сюди, — я відсунула кілька згортків, звільняючи край столика.

Ельза опустила тацю, і за мить у вітальню вийшов і Себастіан.

— Я дивлюся, тут справжній базар, — прокоментував він, ліниво оглядаючи розкладений одяг, і потягнувся за шматком м’яса. — Ну що, вже вирішила у якому вбранні будемо святкувати нашу наступну річницю?

Я навіть не підняла очей:

— Угу, оберу щось таке, у чому ти мене не впізнаєш.

— О, — Вісник дожував і вказав на одну з суконь, з важкою спідницею, вишитим срібними нитками, — я, здається, знайшов. Диви, яка гарна! Хоча, ні. Ти до неї не пасуватимеш.

Кравчині синхронно підняли на нього очі. Одна з подивом, інша ж з тією ввічливою усмішкою, якою зазвичай прикривають незручність.

Я пропустила його шпильку повз вуха і звернулася до кравчинь. 

— Оцей одяг для верхової їзди беру. Оці штани тільки без декоративних ґудзиків, їх ж можна зрізати?

— Вони вам не подобаються? — уточнила старша.

— Їй сподобається, якщо ви їх заміните на леза, — промуркотів Себастіан, виростаючи за моєю спиною. — Так щоб можна було відсмикнути і кинути комусь у горлянку.

Я озирнулася і пропалила Вісника холодним поглядом. Повернулася до кравчинь, продовжуючи обирати з привезеного. 

— Ці сорочки. Цей плащ. І, — я ледь помітила, як Себастіан потягнувся до однієї з суконь, — і якщо він торкнеться якогось виробу, то шиєте сукню для нього. Рожеву. З мереживом.

— У такому разі варто зняти мої мірки. Вже роздягатися? — без тіні сорому озвався Себастіан і, здається, викликав у старшої кравчині легкий нервовий смішок.

Я тільки втомлено зітхнула й вказала на сукні, які вони привезли:

— Цю і цю. Інші не потрібні.

— Ти відмовляєшся від он тієї синьої? — здивовано видихнув Себастіан. — Люба, ти здуріла? Подивись який там корсет! Ми беремо і оту.

Кравчині синхронно перевели погляд на нього.

— Вона тобі так сподобалася? — захоплено поцікавилася я у нього. — То що, не рожеву собі хочеш, любий? Цю тобі візьмемо?

Себастіан театрально зітхнув, нахилився до згортків і взяв у руки ту саму синю сукню.

— Ну, якщо ти так наполягаєш, то, мабуть, доведеться…

— Гадаю, тоді варто пришити до неї банти, — їдко долала я. — І капелюшок із пір’ям придбати. Щоб образ довершити.

Він пирхнув, але все ж відклав сукню, змирившись із поразкою. Кравчині жваво записували мої замовлення, намагаючись не дивитися нам у вічі.

— Решту привеземо до вечора, леді Браер, — пообіцяла старша, коли я закінчила підігрувати вибаганкам сестри.

Себастіан, неочікувано, мовчав. Напевно, злякався, що я дійсно замовлю йому сукню. А я відійшла до столика, взяла булочку з таці й сіла, щоб нарешті поїсти. 

Тому що на цей день у мене були плани. І через появу кравчинь, відмовлятися від свого задуму, я не хотіла.

Я відкусила шматок булочки, насолоджуючись тишею, яка нарешті запанувала у вітальні. Кравчині зібрали згортки і почали виходити, обережно оминаючи Себастіана, наче боялися, що він знову заговорить.

— То, що? Які у нас на сьогодні плани? — його голос пролунав саме тоді, коли я вже подумки складала маршрут, а двері за кравчинями зачинилися.

— У нас? — я підняла брову. — Ніяких. А от я навідаюся до старих знайомих.