Розділ 13.1

Я прокинулась не від звуку, а від відчуття, що в кімнаті щось змінилось. Розплющила очі і здивовано помітила, що сонце вже давно піднялося над дахами, а його світло заливало спальню теплим золотом. 

Я все проспала… Напевно, втома далася у знаки. Дивно тільки, що ніхто навіть не намагався мене розбудити. Хоча… після вчорашнього це не дивно.

Я перевернулася набік, відчуваючи, як простирадло обплутує ноги, і саме в цю мить почула легке клацання дверей. Погляд мимоволі ковзнув у бік ванної кімнати. Двері прочинилися майже беззвучно, і звідти вийшов Себастіан.

Він був роздягнений до пояса. Краплі води ще блищали на його шкірі, стікали повільними струмками вздовж грудей, ковзали по лінії м’язів живота і зникали під поясом темних штанів. Волосся потемніло від вологи, важкі пасма прилипали до шиї і плечей, а з кінчиків все ще стікала вода, залишаючи на шкірі тонкі сліди, немов прозорі нитки. Його рухи були спокійними, майже лінивими, і в цьому було щось дратівливо впевнене.

Я провела поглядом по лінії ключиць, затрималась на шрамах, які врізалися у засмаглу шкіру, і зрозуміла, що дивлюся занадто довго. 

— Ти можеш ходити одягненим чи ні? — голос вийшов хрипкішим, ніж я хотіла, але тон зберіг обурення.

Вісник озирнувся до мене, скинувши брови. А потім пирхнув, навіть не спробувавши сховати усмішку.

— І тобі доброго ранку, злюко. Щоб ходити одягненим, одяг треба мати. А твоя сестра в мене форму вартового відібрала.

— Не повірю, що ти десь у палаці не заховав кілька додаткових сорочок, — пробурмотіла я, відкидаючись на подушку, щоб відірвати погляд від оголеного тіла у моїй спальні.

— До них ще дістатися треба. А це важко зробити, коли за дверима на тебе чатують королівські вартові. І взагалі! Вставай вже! Бо ці курки мені вже всі мізки виклювати встигли.

— Які курки? — я скосила очі у бік Себастіана, який не квапився йти з кімнати.

— Ребеко, агов, — він поклацав пальцями перед собою. — Я що, один вчора твою сестру слухав? На тебе у вітальні кравчині чекають. Ще на світанку приїхали, розбудили мене. Тому сама будеш пояснювати їм дві речі. Перша, чому я спав там. А друга… чому у мить, коли вони увійшли, я власноруч зашивав свої штани. Як мені сказали, для цих дій боги створили дружин.

Я пирхнула у відповідь:

— Добре, що я у богів не вірю. Інакше було б ніяково.

Себастіан реготнув і похитав головою:

— Вставай вже. Бо один я до них не піду.

Я пирхнула і скинула ковдру, підвівшись з ліжка. Себастіан, задоволений моєю капітуляцією, пройшов повз, лишивши по собі запах мила й чогось гіркувато-теплого, що чомусь нагадало мені нічний Лонтапор після дощу.

— І не забудь, — кинув він через плече, — якщо вони спитають, чому я сам зашиваю свої штани, скажеш, що ти просто не маєш серця.