Розділ 12.2

Себастіан вже потягнувся до штанів, торкнувся паска.

— Забирайся зі спальні! — обурено видихнула я. І тільки в цю мить згадала, що кинджал досі десь у сукні. 

— Чому це? — чоловік з щирим здивуванням подивився у мій бік. І на щастя, на мить забув, що планував знімати штани. — Я спати збирався. Все ж таки це був важкий і дуже насичений день. Чи в нас ще є якісь плани на сьогодні?

Я вирячилася в нього.

— Це. Моя. Спальня.

— Ну, по-перше, не твоя, а спальня у королівському палаці, — неквапно уточнив Себастіан. — В якій вона дозволила тобі залишитися. А мене сюди привели через тебе. 

Його погляд ковзнув уздовж мого тіла, затримався на сорочці, яку я досі стискала на грудях, а тоді піднявся до мого обличчя.

— По-друге, тут таке зручне ліжко, ще і широке, — додав з ледачою усмішкою. — Подружні обов’язки можемо не виконувати сьогодні. А от виспатися б не завадило.

— Ти не будеш тут спати, — твердо промовила я. 

— А куди мені йти? — він знизав плечима. — У в’язницю спати не піду, навіть якщо на колінах просити будеш. 

— Спи на підлозі, — видихнула я, схопила однією рукою подушку і кинула нею у Вісника.

Себастіан перехопив її у повітрі, покрутив перед собою і гмикнув:

— На підлозі? Ти настільки мене не любиш, Бекко?

Я втомлено притисла долоню до лоба, а другою досі тримала сорочку. 

— У вітальні є тахта, — нарешті мовила я. — Йди туди. У своєму ліжку я бачити тебе не бажаю.

— І це дуже дивно, — Себастіан похитав головою. — А як яскраво б міг закінчиться цей день, якби все було інакше… М-м-м…. Найромантичніша ніч у твоєму житті, леді Бекко.

— Може попросити сестру позбавити тебе голосу? — задумливо простягнула я, постукуючи пальцями по сорочці. — Красивий та німий, шкода…

— То я красивий? — хитро посміхнувся Себастіан.

А я тихо загарчала, не знайшовши поряд з собою ще одну подушку, щоб кинути нею у Вісника.

— Іди геть, Себастіане!

Чоловік розреготався. Крутанув подушку у руках, нахилився, щоб забрати частину форми вартового. І повернувся до дверей.

— Навіть не знаєш від чого відмовляєшся, Бекко. Ох, не знаєш…

— Геть!

Сміючись, Вісник покрокував до дверей. А я видихнула, повернулася до нього спиною і пірнула у сорочку, відчуваючи, як тканина повільно сповзає руками, плечима та спиною.

— Що це? — голос долинув до мене вже від дверей.

І тепер я вже мала змогу повернутися до Себастіана, маючи при собі дві вільні руки.

Себастіан застиг на місці. Дивився не на мене, не в очі. А трохи нижче. На мою спину.

Я одразу зрозуміла, на що саме він звернув увагу. Скинула брови, вичікуючи.

— Що у тебе з правим плечем? — спитав він прямо, тепер подивившись мені у вічі. До того ж, сорочка тепер прикривала спину, і бачити крізь тканину він не міг.

А я навіть не стала удавати, що не зрозуміла.

— Ти ж і так знаєш, — гмикнула я, дивлячись на нього так, наче знову перемогла у двобої.

— Тобто… Ти не збрехала тоді? — озвався він після паузи. Голос у нього був тихий. — Не зімітувала поранення, щоб провалятись у цілительки тиждень? 

Я скривилась.

— Тобто ти весь цей час вірив у власну здогадку? — обурено видихнула я. — Після того, як я повернулася у табір, ти навіть слухати мене не став! Покарав! За те, що сам зробив. А зараз удаєш, що здивований? Та пішов ти, Себастіане!

Він нічого не сказав. Тільки повільно зайшов назад у кімнату й сперся плечем на одвірок.

А мене наче прорвало:

— Тренування у нас було, так? У лісі, пам’ятаєш? Ти штовхнув мене у яр. 

— Не штовхнув, — тихо заперечив він.

— Добре. Спрямував.

Я вдихнула. Злість на нього повернулось, ніби той день не лишився у минулому.

— Я настромилась на гілку, — видихнула я крізь зуби, повторюючи історію, яку він минулого разу сприйняв за брехню. — Вона увійшла під лопатку.

Себастіан мовчав, цього разу слухав, не перериваючи.

— Ти пішов, навіть не озирнувшись. Мене ніхто не шукав, — я хрипко зітхнула. — Довелося витягати самостійно. Припікати. Перев'язувати. Ти б знав, що я не брехала, якби прийшов потім до цілительки. І знаєш… той тиждень у неї був зовсім не відпочинком.  

Себастіан не одразу відповів. Виглядав розгубленим. 

— Напевно, я маю вибачитися? — нарешті мовив він. 

— Гадаєш, це щось змінить? — вичавила я з себе.

— Ні, — Себастіан підняв голову. — Та і тоді б, напевно, не змінило. Я не помітив, щоб ти вміла пробачати.

— Бо минуле не змінити, — знизала я плечима.

— І що, тепер будеш мститись? — з кривою усмішкою спитав він, наче намагався згладити кути.