Розділ 12.1

Емілі сиділа у кріслі, склавши руки на колінах. І уважно слухала мою доповідь. Та я все одно раз у раз ловила її на тому, що вона кидає холодні погляди у бік Себастіана, який спирався на камінну полицю обома руками. Він весь час мовчав. Що було досить мудрим рішенням, з огляду на ситуацію. Бо будь-який жарт із його вуст міг закінчитись поверненням в підвали палацу.

Я закінчила розповідь і знову озирнулась на сестру. Та гмикнула, наче щойно проковтнула кострубатий шмат емоцій.

— Щиро? — промовила вона після паузи. — Я… ну, я не думала, що Клеман справді міг щиро закохатися в Джозі. Він поводився з нею… гм… дивно. Якось різко. Іноді навіть образливо. Я ще тоді подумала, якщо це залицяння, то надто вже химерне.

— Можливо, вона щось не так зрозуміла, — припустила я. — Або він просто був дурнем. Не знаю, та поки він не виглядає, як той, хто має сильну образу на тебе. 

Емілі ледь усміхнулась, але усмішка зникла так само швидко, як і з’явилась.

— Можливо. Добре, якщо цього підозрюваного ми викреслюємо зі списку.

— Не поспішай, — похитала я головою. — Його викреслювати ще рано. За цією родиною варто поспостерігати. І якщо спадкоємець роду тут ні до чого, це ще нічого не значить. Краще, якщо корона надішле офіційний запит до банку. Треба перевірити витрати цієї родини. 

— Корона це зробила вже, чекаємо на відповідь. Що далі?

Я кивнула.

— Родина де Лое.

Це ім’я зависло в повітрі важким підтекстом. Обличчя сестри застигло. Її плечі ледь напружились.

— Добре. І який план? Чим я можу допомогти? — спитала вона рівно. — Запрошення на прийом? Сукня? Карета?

Я мовчки похитала головою й перевела погляд на Себастіана.

Він підвів брову. А я глибоко зітхнула.

— Насправді, мені не завадив би напарник, який не кульгає. Не прошу зцілення повністю, — додала я, дивлячись знову на Емілі. — Але йому потрібна рухливість. Просто… щоб міг нормально пересуватись.

Сестра мовчки перевела погляд на Себастіана. А той, хоч і напружився, витримав її погляд.

— Тобто ти хочеш, щоб я повернула найманому вбивці можливість вільно пересуватися? Я все правильно зрозуміла? — у голосі королеви промайнула крига.

— Емілі…

— Він намагався мене вбити, — королева не дала мені сказати, пропалюючи Вісника поглядом. — Вдерся у палац, у мою спальню. Якби не ти, Ребеко, я була б вже мертва.

— Емілі, — я знову спробувала привернути її увагу.

І на цей раз спрацювало. Сестра повернулася до мене, скинувши брову.

— Зараз він на нашому боці, — твердо промовила я. 

— Це справді так? — королева поставила питання. Та не мені, а Себастіану.

Вісник кашлянув, зрозумівши це. Спробував випростатися, та судячи з виразу обличчя, сьогодняшня прогулянка далася взнаки його рані.

— Так, ваша величносте, — голос видався хрипким, але він відповів. — Ваша сестра чітко і влучно показала мені, що контракт можна не виконати, а розірвати. І маю вас запевнити, у цьому вона була дуже переконлива. І знайшла правильні важелі впливу на мене. Тому зараз, я йду проти ордена, щоб знайти замовника.

— Звучить вже надто відрепетирувано, — зітхнула королева і поглянула на мене. — Мені це не подобається, сестро.

— Я знаю, — твердо промовила я,  а потім вказала на сукню, яку досі притискала до грудей руками. — Я тут теж не в захваті, як бачиш. Та може довіришся хоча б мені? 

Емілі не відповіла одразу. Погляд її повільно ковзнув від мене до Себастіана, затримався на ньому, наче намагався зазирнути у його думки.

— Гаразд, — промовила вона нарешті, втомлено. — Але я це роблю тільки тому, що ти взяла на себе відповідальність за нього, Ребеко.

Я ледь помітно всміхнулась.

— Дякую.

Королева підвелась і, не дивлячись більше ні на кого, ступила до Себастіана. Той навіть на мить випрямився, намагаючись не виглядати так, ніби в нього досі пульсує рана в стегні.

— Я не зцілюватиму тебе повністю, — сказала вона рівно. — Тільки настільки, щоб ти був моїй сестрі… корисним.

Себастіан ледь не вперше стримався, щоб не пожартувати. Просто кивнув королеві.

Емілі заплющила очі, ніби відганяла щось дуже дрібне й надокучливе. А потім видихнула і поклала долоню йому на плече. Її пальці засяяли м’яким золотавим світлом. 

Себастіан здригнувся. Напружився всім тілом. І раптом видихнув.

Крізь зуби. З полегшенням, яке неможливо було не вловити. 

Коли сестра прибрала руку і відступила, він зробив обережний крок уперед. Потім ще один. Майже рівно. Тільки злегка зіщулився, наче відлуння болю все ще просочувалося у його тіло.

— Дякую, — Вісник повернувся до Емілі. — Ваша величносте.

Сестра не відповіла, зціпила щелепи і повернулася до мене.

— Щось від мене потрібно зараз іще?