Розділ 11.2

Я повільно вирівнялась. Спідниця зашурхотіла, зібравшись навколо ніг, мов морські хвилі перед бурею.

— Ані слова, — прошипіла я Себастіану, не зводячи очей з Емілі.

— Я навіть дихати боюсь, — прошепотів він мені в спину.

Сестра перевела погляд з мене на Вісника. Повільно видихнула і знову подивилася на мене.

— Що тут відбувається?

— Нічого, за що варто було б турбуватися, — надто хутко озвалася я і перехопила недовіру у погляді Емілі. Зітхнула, відступила на крок від Себастіана і мовила. — Все добре. Ти… щось хотіла?

— Так, — її величність примружилася. — Подивитися на людину, яка без вагань була ладна позбавити мене життя.

Сестра знову поглянула на Себастіана. І я клянуся! Я почула, як він важко сковтнув!

— Ага, — пробурмотіла я, — дуже вчасно…

Впевнена, виглядала я просто бездоганно. Розпатлана, в зім’ятій сукні, з червоним обличчям і роздратуванням, що кричало з кожного мого м’яза. Можливо, мені ще слід було вилізти на стіл і процитувати пару прокльонів з кількох балад. Для повноти враження, так би мовити.

— Гаразд, — кивнула я, силуючи себе посміхнутись, — уявляю, як це виглядає. Але можу пояснити. Ми щойно повернулися з того місця, про яке тобі мали повідомити і…

Я зробила крок убік і рвучко повернулася до королеви. І в ту саму мить корсет боляче вп’явся в ребра. Так боляче, що я затнулася на півслові. Повітря обірвалося на середині вдиху, і я лише видихнула з тихим хрипом, схопившись за спину.

— О, ні, ні, — забубонів Себастіан, — так ми далеко не зайдемо. Ваша величносте, дозвольте…

— Що ти… — прошипіла я, щосили вирівнюючи спину, — …навіть не думай!

Але він вже рушив.

Один швидкий крок, і пальці Себастіана вправно знайшли вузол на моїй спині. Я встигла тільки роззявити рота від обурення, як він потягнув шнурівку, і корсет здався.

Я різко вдихнула, спина вигнулась від раптового припливу повітря, серце ледь не вискочило з грудей. Я охнула. Гучно, майже з полегшенням, майже з прокльоном. А тоді згадала, що у кімнаті стояла моя сестра. З вартовими. І всі троє дивилися на цю сцену з неприкритим здивуванням.

А сестра ще і руку встигла підняти, бо вартові потягнулися за зброєю.

— Ти що, збожеволів?! — видихнула я, обертаючись до нього з виразом, який міг би вбити на відстані.

Один неправильний рух і всі мої намагання врятувати його від страти, могли перетворитися на попіл.

— Все добре, жодних різких рухів, — буркнув Себастіан і підняв руки, зробивши крок назад. — Просто… намагався врятувати всім життя.

Його голос звучав майже офіційно. Майже буденно. Майже так, наче він справді мав право це сказати.

— Її життя було під загрозою, повірте мені, ваша величносте, — уточнив він, нахиливши голову у мій бік. — У прямому сенсі. Суцільне шнуроване вбивство, ваша величносте. Смертельна зброя, але не з мого боку.

Емілі все ще не рухалася. 

— Я серйозно, — додав Себастіан. — Якби ви почули ці хрусти ребер, які почалися ще в кареті, ви теж би втрутились.

— Себастіане! — його ім’я видихнула я чи то зі стогоном, чи зі злим шипінням.

— Ну то ж правда, — буркнув він.

— Ви… — почала королева. В її голосі бриніли й обурення, і легкий шок, і, як мені здалося… приглушений сміх.

— Я можу піти… у сусідню кімнату, — поспішно озвався Себастіан. — Якщо це допоможе. Далі, на жаль, піти не можу. Та ви це і без мене розумієте, ваша величносте.

— А я можу все пояснити, — прошипіла я, намацавши нарешті кинджал. Та той за щось зачепився. І тепер я однією долонею притискала сповзаючий корсет до грудей, а другою смикала під сукнею, намагаючись звільнити зброю від полону фатину.

— То що, мені сховатися у спальні вашої сестри, ваша величносте? Щоб ви не чули мене і не бачили?...

— Мовчи, — прогарчала я до нього, не в змозі зчитати чисту емоцію по обличчю Емілі. Бо здавалося, вона не таку картину тут хотіла застати.

— Мовчу. Але якщо мене після цього стратять, я вимагатиму, щоб на пам’ятнику викарбували фразу: «Врятував даму від корсета». Це ж геройство, Бекко.

Я зіщулилась. А потім повільно зітхнула, відпустила зброю, яка так і повисла десь на підкладці, та випросталася.

— Емілі, я маю з тобою поговорити з приводу, — кинула погляд на вартових, — мого візиту до клубу при Палацовій галереї.

Сестра зчитала мої думки і нарешті опустила руку. Кивнула вартовим. Ті відступили на крок, низько вклонилися. І за наказом королеви лишили її наодинці з двома Вісниками. Одна з яких була її сестрою, а другий — мав вбити за наказом ордену.

Такого сюжету, напевно, в жодній байці не зустрінеш. Інакше я б вже почула і переконувала усіх у тому, що такого ніколи не може статися.