Розділ 11.1

— Хибний слід! — прошипіла я, з силою штовхаючи двері до кімнати у палаці.

Зробила крок і мало не гепнулася, зачепившись підбором за край килима. Перекинулась уперед, втрималася, вилаялася і окремо подумки прокляла цього Клемана.

З першого погляду він здався мені ледь не ідеальним підозрюваним. Шляхетний, надміру ввічливий, захоплено цікавиться королівською родиною, а коли почув моє ім’я, засяяв, наче я йому титул принесла на таці. Та ні, замість хоч якогось натяку на бажання відхопити шматок влади вигідними заручинами і бажанням помсти через відмову, отримала історію про те, як він покохав мою сестру.

Варто було молодому лорду відступити на кілька кроків від своїх друзів, як маска спадкоємця роду сповзла з нього, як вода з гусака. Він навіть не витримав досить часу, ледь не одразу у лоба спитав у мене про Джозі, яку я і сама давно не бачила.

І якийсь час я спостерігала за чоловіком, який відчуває справжню, щиру, гарячу юнацьку любов. Ідіотську, незграбну, з усіма бонусами: гикавкою, ніяковістю і драмою.

Він побачив її під час дебюту. Не наважився підійти. Злякався, бо вона відмовила трьом іншим лордам. А коли нарешті наблизився, Джозі виявилася милою. Щирою. І він пропав остаточно. От тільки королева, бач, не дала благословення. І хлопчина донині не розуміє чому.

А ще соромиться. Бо саме його сестра ширила чутки про Джозі, і саме він мусив ці чутки зупинити. Не для сестри — для Джозі. Тоді він і зрозумів, наскільки сильно вона йому не байдужа. І досі… досі не зібрався вибачитися.

Я заплющила очі й зітхнула. Навіть для мене це було занадто ніжно.

— Кляті закохані! — видихнула я, скидаючи з ніг незручне взуття. Смикнула сукню, яка тягнула донизу важкою спідницею. — Ще трохи, і ми б із цим Клеманом обговорювали, яким кольором оформити весільну арку, якщо Джозі йому таки посміхнеться!

— Ну, щонайменше з нього вийшов би милий наречений, — долинуло з-за спини.

Я на мить застигла. Бо просто забула про свідка, який бачив усе. Починаючи моїм провалом і закінчуючи… моїм провалом.

Бляха!

Я повільно повернулася. Себастіан вже вмостився в кріслі. Усмішка в нього була надто спокійна. Така, що дратувала ще більше. 

Знав, що до кинджала надто швидко я не дістануся, навіть якщо і захочу. Скоріше, заплутаюся у сукні ще дужче, ніж встигну його поранити. 

— А з тебе вийшла б непогана леді, — додав він, не зважаючи на мій нищівний погляд. — Он як трималася! Я майже повірив. А мене не так вже і важко у чомусь запевнити, Бекко.

— Якщо ти не припиниш…

— Що? — він реготнув. — Перечепишся ще раз і впадеш на мене, щоб придушити вагою своєї сукні? Страшна погроза, нічого не скажеш.

Я тільки тихо застогнала і осіла у шурхоті сукні на сусіднє крісло. Спідниця піднялася, зайняла більше простору, ніж я. І ніяк не хотіла влягатися, поки я намагалася прибити її долонями.

— Ти що, справді розчарувалася? — пирхнув він, витягнувши поранену ногу перед собою. Скривився і видихнув крізь зуби. — Ти ж не чекала, що все буде настільки просто? Цей юнак, звісно, був непоганим підозрюваним, та все ж… 

Я не відповіла, відчуваючи, як корсет впирається у ребра. Встала, бо сидіти було ще важче, ніж стояти.

— Хоча, може це гра така? — Себастіан смикнув бровами. — Замовник замаскувався під нещасного романтика, щоб збити тебе з пантелику.

— Тоді Вісникам у нього є чому повчитися, — буркнула я, намагаючись послабити корсет хоч трохи. — Щоб так зіграти, треба мати неабиякий талант.

Себастіан розсміявся, закинувши голову.

— Визнай, Бекко, ти думала, що якщо вдягнеш сукню, замовник сам підскочить із келихом вина та табличкою «Це я».

— З іншого боку, добре, що я не витратила на родину Товін більше часу, — пробурмотіла я, продовжуючи свої спроби розібратися з одягом-катом.

— Ми, — обурився Себастіан.

Я скривилася, поглянувши на нього:

— Так-так, ми. Та, щоб його!

Я роздратовано смикнула шнурівку, натягнуту на спині, й одразу скривилась. Нігті вп’ялися в тканину, але жодної користі з того не вийшло.

Корсет навіть не думав поступатися. Він жив своїм життям. Явно створений якимось збоченим майстром, який вирішив, що леді мають не дихати, а тихо мучитися в тиші, мовляв, краса вимагає жертв.

— Слухай, — озвався Себастіан, гойдаючи палицю на колінах, — якщо ти ще кілька разів обернешся навколо себе в спробі самостійно розв’язати цю гільйотину з тканини, я почну вимагати плату за видовища.

— Навіть не думай наближатися, — прошипіла я, знову крутнувшись на місці й ледь не спіткнувшись об край спідниці. Бо почула головне, це його “самостійно”.

— А я, між іншим, непогано вправляюсь зі зняттям суконь. Що ж я за чоловік, якщо навіть не спробую допомогти своїй дружині? — спитав він тоном, який точно не мав права звучати настільки безсоромно розважено.

— Ми не одружені! — випалила я, розпачливо шукаючи хоч якийсь край шнурівки, який дозволив би мені дихати.