Розділ 10.3

Переді мною стояли троє. Усі молоді, вишколені, з ледь помітною зверхністю на обличчях, яку вони, певно, вважали чарівною. Один з довгим темним волоссям, затягнутим у хвіст на потилиці. Такі зачіски зазвичай носили ті, хто не мав змоги часто звертатися до майстрів, тому на лорді вона виглядала досить комічно. Поруч з ним стояв усміхнений блондин, щось жував, але намагався не виказати цього. Третій здавався на їхньому фоні наймолодшим. Рудуватий, з обличчям, яке щойно перестало бути хлоп’ячим. Усі троє трималися з тією в’язкою самовпевненістю, що виникає лише в тих, хто ніколи нічого не здобував сам.

— Вітаємо вас у клубі, — мовив перший злегка вклонившись. — Не пригадую, щоб ми бачили вас раніше. Дозвольте поцікавитися, чиїм запрошенням ви скористалися?

— Ті, хто запросив, знають, що я тут, — відповіла я з посмішкою, трішки холодною, але без ворожості. — А решта не зобов’язані знати більше, ніж бачать.

Рудуватий ледь помітно пирхнув. Блондин, навпаки, широко усміхнувся, намагаючись виглядати захоплено.

— Ви загадкова, — сказав він. — А загадковість, як відомо, збуджує цікавість.

— А от надмірна цікавість, — підхопила я, — іноді веде до… незручностей.

Це змусило усіх трьох усміхнутися. Вони сприйняли це за гру.

— Даруйте, — втрутився перший. — Я, здається, не назвався. Лорд Клеман з дому Товін. Це мій кузен Арден, — він кивнув на рудого, — а це Гілем Ферра.

Товін. Так легко? Навіть не цікаво.

Я мало не зробила справжній ковток з келиха. Просто щоб приховати реакцію.

— Приємно познайомитися, лорди, — мовила я рівно і скосила погляд у бік дівчини з арфою. 

Удала, що мені не цікавить їхня компанія.

І ця гра дала плоди вже в наступну мить. Ніхто з них не пішов. А Клеман навіть крок вперед зробив, щоб мовити до мене:

— Ви тут уперше, леді?..

— Браер, — відповіла я, піднявши віяло. — Ребека Браер.

І перехопила погляд молодого чоловіка, вишукуючи на його обличчі підказки.

Темні брови і справді поповзли угору:

— Приємно бачити вас серед нас, леді Браер. 

Тепер мене цікавило дві речі. Чи пам’ятає столиця, як загинув мій батько. І чи стане це на заваді цьому чоловіку.

— Не знав, що ви повернулися зі своїх… мандрів, — обережно підбираючи слова, промовив лорд Товін. — І це дуже чудова новина. Чи зустрінемо ми вас на наступному балу?

— Можливо, — я повела плечима. — Поки не впевнена, що надовго затримаюся у столиці.

— Дуже шкода це чути, — похитав головою спадкоємець роду Товін. — У будь-якому випадку, не бажаєте роздивитися це місце краще? Кажуть, тут так саме гарно, як у палаці Лонтапорських магів.

Ну, то навряд. Бачила я той палац. До нього вашому клубу повзти, як від Содії до Ісафіру.

— Залюбки, — відповіла за мить. — Можливо, вам навіть вдасться мене здивувати, хто знає.

Клеман усміхнувся. Кинув швидкий погляд у бік похмурого Себастіана, який не стояв у мене за спиною. І жестом попросив своїх супутників звільнити дорогу.

Ті відійшли, кивнувши мені. І вже за мить вступили у дискусію з якоюсь групкою молодих аристократів, що зупинилися біля вікна.

Новий знайомий повів мене залою, раз у раз називаючи імена людей, що до нас поверталися. Потім зупинився біля великої картини і почав розповідати про художника, який її створив.

І коли вже я, почала думати про те, що здається натрапила на мисливця за владою, чоловік повернувся до мене і мовив.

— Леді Браер, дозвольте поставити питання. 

В голосі Клемана почулася щира повага. І… трохи нервозності. 

— Так, звісно.

— Ваша сестра… Джозі… Як у неї справи?