Розділ 10.2

Вхід для тих самих діточок аристократів, я помітила ще з карети. Аркові двері, до яких вела широка алея, обабіч якої висадили великі кущі троянди. 

Я ішла, мов на страту. Плечі напружені, спина рівна, хода така, як у часи, коли доводилося ходити з книгою на голові, щоб довести, що я гідна хоч якоїсь уваги вічно роздратованого батька. Якби зараз хтось із моїх сестер побачив мене, міг би і не впізнати. Хоча…

— І що, ви тут з сестрами дійсно ніколи не бували? — пробурмотів Себастіан, тримаючись осторонь і поклавши руки за спину, як годилося охоронцеві.

— До дебюту сюди потрапляють тільки дочки аристократів з гучними титулами, — я скосила на нього погляд. — Я б навіть сказала, офіційними титулами.

— А що, титули бувають неофіційними? — гмикнув Вісник.

О так, бувають. Все ж таки, я дочка Пряного короля. Але тобі, це знати необов’язково.

— М-м… Що ж, принаймні зараз усе у твоїх руках, — мовив він невинно, хоча погляд його виразно смикнувся до моєї талії. — І, судячи з того, як ти тримаєш спину, ще й у ребрах.

— Якщо не замовкнеш, штрикну віялом у стегно, — прошипіла я.

— Якщо в тебе вийде підняти руку в цій сукні, я з чистим серцем прийму удар, — задоволено вишкірився Вісник.

Я змусила себе не реагувати. Потім відіграюся. А поки…

На вході стояло двоє вартових. Один з них глянув на мене оцінювально, а потім на Себастіана. Я вже готувалася промовляти заготовані репліки з приводу того, хто я така. Але вартовий встиг кивнути і відступити.

— Навіть не питають, — пробурмотів Себастіан за спиною, коли варта лишилася позаду. — Може тобі частіше такі сукні вдягати? Багацько б проблем вдалося оминути.

Я просичала крізь зуби . Бо в ту саму мить ми переступили поріг клубу при Палацовій галереї.

Всередині пахло свіжим деревом, дорогими парфумами і… безтурботністю.

Настільки нав’язливою, що хотілося вдарити когось віялом. Або хоча б розплескати вино на чийсь бездоганний камзол. Просто щоб додати трішки реальності у цей натертий до блиску світ.

— Вітаємо, — до нас квапився слуга у білому одязі. Він дивився нижче мого обличчя. А потім повернувся до мого вартового. — Меч, будь ласка. Усередину зі зброєю неможна.

— Якби ж він у мене тільки був, — награно зітхнув Вісник. — Ви трошечки спізнилися. Зі зброї у мене лишилася лише природна харизма. Та віддати її вам я не можу, вибачайте.

Слуга змигнув, наче не зовсім зрозумів почуте, кинув погляд у мій бік, спробував ще раз:

— Ваша зброя, пане…

— А чому ви вимагаєте її з мене? — Себастіан розвів руками. — Може краще попросите цю леді здати все що може порізати та вколоти?

Я обернулась до слуги з найсолодшою посмішкою, яку могла вичавити з себе.

— Мій вартовий не має при собі зброї. Я знаю, куди рушала.

Слуга нарешті второпав, про що йому намагався сказати Вісник, вклонився, відступив. І поквапився відсунути важку завісу, що відділяла передпокій від головної зали.

За нею ховався великий задушливий простір. У повітрі пахло фруктовим вином і щойно натертими чоботами. Арки з позолотою, дзеркала у повний зріст, розкішні крісла, столики з вином і закусками, і люди… Десятки аристократів, переважно молодих, гомоніли, реготали, хтось курив біля отвору у стелі, хтось схилився до чарівної білявки біля вікна.

— Місце, де мрії багатіїв стають ще більш багатшими, — прошепотів Себастіан і сперся на палицю, яку я все-таки змусила його взяти з собою.

З протилежного боку зали в кутку була невелика ніша, завуальована тонкою прозорою тканиною. Звідти долинала тиха музика. Дівчина з арфою. Сиділа з прямою спиною, в темно-синій сукні, яка переливалася у світлі канделябрів. Її пальці ковзали струнами з таким спокоєм, що на мить я забула про все на світі.

— Твоя спина знову напружилась, — пробурмотів Себастіан. — Можеш потім віддячити мені, що я такий спостережливий.

— Не дратуй мене, — прошепотіла я, змахнувши віялом. — Хочеш допомогти — випростайся. Ти у формі королівського вартового. Всі мають це бачити.

— Тобто я не просто охоронець, я охоронець, на якого мають звернути увагу? — перепитав він.

— Саме так.

Взяла з підноса, що проплив повз мене, келих вина. Обережно огледілася.

— То що, він тут? — кивнув Себастіан у бік найбільш галасливої групки біля каміна. — Чи шукаємо далі?

— Гадки не маю, як він виглядає, — пробурмотіла я у келих і удала, що роблю ковток. — Та, якщо він тут і зацікавлений стати короні близьким родичем, ми про це дізнаємося.

І рушила вперед. М’якою неквапливою ходою, згадуючи давно забуті уроки.

Наблизилася до ніші, в якій в обіймах з арфою знаходилася дівчина. Молода, вродлива з чистою шкірою і довгим світлим волоссям. Важко було сказати, чи родичка воно якогось аристократа, чи просто та, хто прийшов  розважати. 

Я зупинилась за кілька кроків. Удала, що насолоджуюся музикою. А сама… сама вловлювала погляди, які кидали у мій бік. Чула зворушення серед кубла діточок знаті. Бо сьогодні до них на очі потрапила незнайомка, яку супроводжує королівський вартовий.