Розділ 10.1

Я встигла проклясти весь світ з його правилами та звичками ще до того, яка карета повністю зупинилась.

— Бекко, якщо ти продовжиш так важко дихати, — кинув Себастіан, коли я зітхнула і сіла рівніше, — замість відповідей отримаєш адресу лікаря.

— Наступного разу поміняємося одягом, — пробурчала я, із заздрістю дивлячись на те, як зручно сидить на Віснику форма королівського вартового. 

Це не корсет, який стискає ребра так, що деякі засоби для катування і поряд не стояли.

Він тільки реготнув. Зовсім не намагався приховати задоволення. Мабуть, ще сміявся подумки, згадуючи сцену, коли я пояснювала Ельзі, як має виглядати моя зачіска. Як і куди треба заховати мій кинджал. А потім як я тихесенько скиглила, коли служниця затягала шнурівку на моїй спині.

Карета зупинилась. Я глянула на дверцята й стисла зуби. Треба швидко розібратися з цим завданням. Швидко настільки, щоб я не встигла втомитися від підборів, на які мені поставила клята служниця, бо спідниця сукні була розрахована під таку висоту. 

Я вийшла першою, спершись на руку кучера, який прочинив для мене двері. Відчувала себе зараз рибою, яку затовкли у діжку. 

Підбори клацнули об камінь. Важка сукня смарагдового кольору, здавалося, тягнула мене до землі. Навіть плечі розправити у цьому одязі було важко, не кажучи вже про те, щоб пересуватися чи скористатися зброєю.

Стоп! Ребеко, сьогодні ти не маєш користуватися зброєю. Сьогодні тільки розмови… посмішки… флірт… 

Боги, фу! 

Мене зараз знудить!

— Ну, тепер я точно вірю, що ти колись була леді, — прокоментував Себастіан, прокульгавши повз і зупинившись на крок попереду. — Хочеш чи ні, але ти виглядаєш, як…

— Обирай слова обережніше, — попередила я, стиснувши кулаки.

Вісник не став випробовувати долю, змовчав. І почав грати роль, яка сьогодні лягла на його плечі. Досить проста роль, повинна сказати. Не те що в мене…

Так, стоп, бувало і гірше. Точно бувало. Наприклад, у Східному Уварі, коли тікати з завдання довелося болотом. Тоді кожен крок був на вагу золота. І міг потягнути на дно.

Хоча… чи точно це ніяк не схоже на сьогоднішню витівку?

Я глибоко вдихнула. І все одно відчула, як сукня знову впинається в талію. Перехопила віяло, яке стискала у руці. Не зброя, у канонічному розумінні, та і ним можна вдарити за необхідності…

Та яка необхідність, Ребеко?! Припини панікувати!

Мені знадобилася ще мить, щоб зібратися з думками і звести погляд.

Перед нами височіла Палацова галерея. Будівля зі світлого каменю з арками, вишуканими барельєфами та рядами вікон, схожих на блискучі очі дикого звіра. Та не у всі приміщення тут можна було увійти. Якщо ти не Вищий лорд, вільно потрапити можна було тільки у клуб, який розташовувався в південному крилі. 

Принаймні, саме про це я знала напевно. 

— Отже, саме тут збираються діточки аристократії, — промовив Себастіан, оцінюючи будівлю поглядом.

— Не тільки вони, — відповіла я і кивнула. — Ходімо вже. Нам ліворуч.