Розділ 9.3

— У будь-якому випадку, — посерйознішав Себастіан. — Якщо та родина планувала поріднитися з королівською і їх дуже зачепила відмова… Ти ідеальна кандидатура для перевірки.

— План такий собі. Цей юнак не голова роду, — гмикнула я. — Він може не знати про імовірний укладений контракт з Вісниками. 

— Може і не знати, — погодився Себастіан. — Та за його відповідями та реакціями ти зрозумієш, які настрої в його родині. Навіть якщо його батько чи дядько… хто там головує в них?... не повідомляв за черговою вечерею родині таку новину… Настрої у родині будуть такі, що він це точно помітив. Може навіть наслухався думок старших родичів і підхопив їх. 

Я підвелася, підійшла до письмового столу, взяла одну зі свічок і підпалила її від лампи. Промовила задумливо, згадуючи чутки, які чула ще за життя у столиці.

— Всі молоді лорди проводять вечори в клубі при Палацовій галереї. Інколи там бувають і леді.

— Зможеш туди потрапити? — Себастіан зиркнув на мене з-під лоба.

— А чому ні?

— Бо не виглядаєш, як жінка, яка готова до розваг у вищому суспільстві. Радше, як наймана вбивця, яка знущається зі свого побратима.

— Як мило. Ти скаржишся?

— Я просто натякаю, що для клубу при Палацовій галереї доведеться вдягтися трохи менш… практично.

— І знову про одяг, — зітхнула я.

— Такий твій світ, леді Бекко, — посміхнувся він.

Я зустріла його погляд і не відвела очей.

— Мій? Я втекла від нього, якщо ти не помітив… А знаєш! Так, я піду. Спробую розговорити цього юнака. Але ти теж підеш зі мною. 

— Я? — Вісник вказав на пов’язку на нозі. — Якщо ти не помітила, я не надто добре пересуваюся зараз. І як хто я туди піду? Тобі треба бути самій, щоб він проковтнув гачок.

— Не обов’язково, — я хитро посміхнулася, кинувши на Себастіана погляд. — Ти підеш, як мій особистий охоронець. Твоє поранення нам тільки на руку зіграє.

— Не подобається мені це… 

— А тебе ніхто не питає, — моя посмішка стала ширше. План у голові склався остаточно. —  Вставай. Варто!

Себастіан здивовано скинув брови.

— Та не панікуй, — гмикнула я, перехопивши його погляд. — Не стану я тебе у в’язницю поки повертати. Просто роздягнемо одного вартового. 

— Я точно маю при цьому тут знаходитися? — реготнув Вісник. 

А я закотила очі і повернулася до дверей, які розчахнулися з гуркотом. Щоб пояснити королівським вартовим, що зброю треба сховати.