Розділ 9.2

— Щось типу того, — я розслабила плечі, дивлячись на Вісника. — Треба перевірити одну родину. Золота в них багато. І мають особисту образу на королеву. Вона була проти шлюбу своєї сестри з їхнім спадкоємцем…

— Ти мала вийти заміж? — Себастіан притиснув долоню до грудей. — Як ніж по серцю, люба! А як же наш шлюб?!

Мій рух був швидким. Та розмитим. Більш відточеним, чим свідомим.

Себастіан встиг відхилитися. Теж більш інстинктивно. 

А потім скосив погляд убік. Туди, де в стіні поряд з його щокою, тремтіло руків’я кортика, який я вихопила з халяви чобота.

— Запальний характер у моєї дружини, — гмикнув він, простягнув руку і витягнув зброю зі стіни. Прокрутив у пальцях і…

Я ледь встигла впасти на килим. Ніж встромився у спинку крісла. Туди, де мить тому була моя шия.

На ноги підіймалася повільно. Без поспіху. Без різких рухів. Дивлячись прямо на Себастіана, який уже стояв з розведеними руками, знову вдаючи, що це все жарт.

— Ну, що я казав? Запальна, непередбачувана, приваблива. І завжди озброєна, — проголосив він. — Трясця, мене завжди тягнуло до небезпечних жінок!

— А от мене до мовчазних чоловіків, — відповіла я спокійно, підходячи до крісла, щоб витягти лезо з дерева. — Шкода, що у нас з тобою немає шансів.

— Яка ти мрійниця, — озвався Вісник, спираючись плечем об стіну. Він злегка кульгав, але посмішка з обличчя не зникала. — Але я справді не думав, що ти кинеш у мене ніж. Ми ж тепер… як це… союзники?

Я кинула на нього погляд. Короткий, але достатньо промовистий.

— Це не ніж. Це попередження. Якщо ще раз назвеш мене дружиною без свідків, які мають чути цю брехню… Обіцяю, я не промахнуся наступним кидком.

— Добре, — мовив він м’якше. — Попередження прийняв. Можеш навіть повісити табличку на дверях: «Не злити мешканку. У неї добрий кидок».

— Я повішу там тебе, якщо ще раз надумаєш грати зі мною в подібні ігри.

— Тепер ми говоримо однією мовою, — усміхнувся Себастіан і обережно наблизився до невеликої кушетки біля вікна. Опустився на неї з важким зітханням і стишеним стогоном.

Я поглянула на його пов’язку — на білій тканині вже проступала червона пляма.

— Ідіот, — пробурмотіла я, рушила до комода і дістала чисту марлю з настоянкою. — Давай сюди ногу.

— Невже турбуєшся?

— Так, що доведеться килим від крові чистити, — буркнула я, присівши навпроти нього.

Він реготнув. Але не опирався. Простягнув ногу і дозволив мені змінити пов’язку накладену поверх розрізаної штанини. Мовчав кілька хвилин, спостерігаючи за моїми рухами.

— То що, Бекко, як перевіряти будемо перших підозрюваних? Як я розумію, родина там величенька. Хто завгодно з них міг це влаштувати. 

— Фінансами родини завжди керує голова дому, — промовила я, звівши на нього погляд. Міцніше затягнула пов’язку, з насолодою перехопила, як Себастіан скривився. І продовжила. — А ще Вісники завжди надсилають копію контракта. Тому… обирай. Ми намагаємося через банк корони дізнатися, чи не переказував хтось з обраної родини великі кошти у Лонтапор? Чи вламуємося у маєток і шукаємо контракт?

— Навіть не знаю, що мені подобається менше, — гмикнув чоловік. — У маєтки пробиратися я зараз не найкращий напарник. А у банк… Що, корона не може запросити документи офіційно?

— Тільки після того, як ухвалиться це з палатою лордів, — я хитнула головою і випросталася. — А це довго. Молодий герцог Ардаштійський тільки нещодавно посів там місце голови замість батька, який загинув. І судячи з того, як про нього відгукувалася королева, впливу на інших лордів він поки немає. Тому чекати доведеться, у кращому випадку, тиждень.

— А в гіршому? 

— У гіршому королева отримає ще одного Вісника у колекцію. Але вже без попередження. До речі, ти ніколи нікого не попереджав. Це сестра тебе попросила це зробити?

Він пирхнув. 

— Що смішного? — я відступила на крок.

— Те, що ти так упевнена у тому, що я ніколи нікому не давав шансу на порятунок, — похитав він головою, подався вперед і поставив лікті на коліна. — Кажеш так, наче стежила за мною.

— Чутки ходили.

— Віриш чуткам? — Себастіан скинув брови. Потім подивився мені у вічі, зітхнув, похитав головою. — Згоден, тягну час. Давай до справи. Ти ж не хочеш чекати тиждень?

— Ні.

— А в маєток влазити з кульгаючим напарником теж не найкраща ідея, правда? Особливо, поки ми не маємо бодай якогось підтвердження підозрам.

Я вдихнула глибше. Цей його тон… ніби він зараз веде мене до якогось очевидного висновку, який буде водночас і безглуздим, і єдино можливим, дратував найбільше.

— Маєш варіант?

— Такий собі. Але має спрацювати. Якщо обраний спадкоємець — той, кому колись хотіли засватати гарненьку сестру королеви, — досі живе в столиці, то…

— Живе, — кивнула я.

— Тим краще. Тоді не варто лізти у маєток. Треба влізти в його голову. І витягнути те, що треба.