Розділ 9.1

Пообіді двері до моїх кімнат прочинилися з тихим, обачним скрипом. Я вже чекала.

Першим зайшов один з вартових. Високий, з квадратною щелепою і поглядом, у якому змішалися сумнів і невиразне обурення. За ним зробив крок усередину його напарник. Мені вистачило одного погляду, щоб зрозуміти: жодному з них не подобається сьогоднішній наказ. Вони не звикли знімати кайдани з того, хто щойно намагався вбити їхню королеву.

Але й не звикли сперечатися з її наказами.

— Звільніть, — кивнула я на Себастіана, який стояв між ними з незмінною посмішкою на вустах. Весь цей шлях від в’язниці він, здається, просто смакував. Навіть кульгаючи, навіть кривлячись від болю — тримався так, наче зараз ось-ось почнеться вистава з його участю.

— Можна було б й ніжніше, хлопці, — промовив він, коли металеві кільця кайданів з ледь чутним клацанням впали на підлогу. — Я ж майже родич королеви. Чоловік цієї леді і все таке.

Один з вартових стиснув щелепу. Інший глянув на мене. Я відповіла поглядом.

Тільки поглядом. І цього вистачило, щоб обидва мовчки вклонились і, не сказавши жодного слова, вийшли з кімнати. За секунду двері зачинилися, і я лишилася з Вісником сам на сам.

— Ну що, Бекко, — Себастіан глибоко вдихнув і, перевівши погляд з дверей на мене, зробив крок уперед, — приймай блудного чоловіка. Чи я переплутав легенду?

— Звідки ти взагалі знаєш будь-яку легенду? — прошипіла я, склавши руки на грудях.

— Чи це важливо? — він розвів руками, і повільно пройшов кімнатою роззираючись. — Де тут моє ліжко? Там?

Він з легкістю знайшов спальню, зазирнув усередину, притримуючись рукою за стіну. А потім повернувся до мене.

— Не так вже і погано бути твоїм чоловіком, леді Бекко, — мовив Вісник, оцінивши спальню. І така посмішка промайнула на його обличчі, що мене аж пересмикнуло.

— Не забувай, чому ти тут, а не проводиш останні дні життя у в’язниці, — не витримала я, пропалюючи його невдоволеним поглядом.

— Тому, що я тобі до душі, — з кривою посмішкою промуркотів цей покидьок. — А ще тому, що тобі подобається знущатися з того, хто знущався з тебе під час твого навчання. Не думай, я все розумію. Сам би так вчинив. А може ще і через те…

— Досить! — просичала я крізь зуби. — Я вже починаю жалкувати, що врятувала твою шию від шибениці.

— Тобі просто шкода стало таку шию, як в мене.

Я не відповіла. Сіла в крісло, спостерігаючи, як він роздивляється навкруги.

— Ну, непогано-непогано, — покивав Себастіан, підійшовши до вікна. — Не найкращі кімнати, в яких я бував, та все ж. Це ж королівська спальня поруч, так? Можна сказати… кинджалом подати.

— Якщо продовжиш придурюватися, покличу варту, — з удаваним спокоєм мовила я. — Довіри до тебе ще менше, ніж у тебе поваги до мене. Тому, або ти припиняєш грати у ці ігри, або повернешся у в’язницю.

Вісник скоса поглянув на мене, гмикнув і склав руки на широких грудях:

— Тоді кажи, навіщо витягла сьогодні. Починаємо шукати?