Розділ 7.1

Я сиділа за столом трохи боком. Звичка. Двері завжди мають бути у полі зору. 

Доріан навпроти, а Емілі між нами. Усе виглядало… зовні спокійно. Всередині ж усе дзвеніло, як натягнута струна.

Слуги діяли мовчки. Один розливав вино. Другий накладав у тарілки скибочки м’яса з якоюсь химерною соусною приправою. Хтось клацнув металевим підносом біля хліба. Я відслідковувала рух кожного, поки моя рука розслаблено звисала зі стільця і трималася ближче до кинджала на нозі.

Емілі нервувала. Це відчувалося не за мімікою, а за рухами. Вона то брала келих, то ставила його, навіть не відпивши. Очима раз по раз ковзала в бік чоловіка. Здавалося, шукала момент, щоб щось сказати. Але мовчала.

Король, наче втілення спокою, спостерігав. З тією холодною уважністю, яку я вже бачила в деяких Вісників. Людей, що навчилися читати інших з одного лише руху брів. 

— Вино хороше, — тихо мовив він, але радше для себе, ніж до когось.

Емілі зрештою кивнула одній зі служниць:

— Можете залишити нас. Усе, що потрібно, вже на столі.

Слуги знітились на мить, переглянулись, але схилили голови і один за одним, мов за командою, почали виходити. Хтось ще долив вина, хтось поправив тарілку з маслинами, і двері нарешті клацнули.

Доріан повільно повернув голову до дружини, злегка скинувши брову. У його очах щось змінилося. Не вираз, радше глибина погляду. Спокійна цікавість стала уважною настороженістю.

— Це... несподівано, — мовив він тихо, не змінюючи тону. Але Емілі зрозуміла. Вона вдихнула і відповіла не одразу. Мовби ще раз зважувала, як саме це сказати.

— У мене є, що тобі розповісти, — вона відвела погляд на кілька секунд, потім знову зосередилась на ньому. — Але перш ніж ми перейдемо до цього… я хочу офіційно вас познайомити.

Я застигла з виделкою в пальцях. Офіційно? Серйозно?

— Дозволь, — вона поглянула на мене і, нарешті, всміхнулася. — Це Ребека Браер. Моя наймолодша сестра.

— Ми і справді офіційно не знайомі, — Доріан поглянув у мій бік. — Вітаю у королівському палаці, леді Браер.

Від цього словосполучення у мене аж зуби занили. Та сперечатися з королем не хотілося. Тому я тільки ввічливо кивнула і мовила.

— Дякую, ваша величносте. 

Емілі голосно видихнула.

— Тобі відома історія моєї сестри, — промовила королева, дивлячись на чоловіка. — І ти…

— Знаю, що обідаю зараз у компанії Вісниці? — його величність поглянув на дружину і гмикнув. — Знаю. І мені цікаво, чому так відбувається. Може хтось з вас пояснить мені, що тут взагалі відбувається? Мене не було кілька днів, а відчуття таке, наче у похід на трійку місяців сходив.