Розділ 6.3

Довга. Важка. З мереживом по ліфу і облямівкою на рукавах. І, звісно ж, корсет, що виглядав так, ніби міг переламати мені ребра при першому ж подиху.

— Це сукня, пані, — чемно відповіла Ельза. — Від її величності. Для обіду. Вам пасуватиме, я певна.

— Сумніваюсь, — я схрестила руки на грудях і підняла підборіддя. — Бо сукню я не вдягну. 

Вона мовчала. Але руки з вбранням все ще тримала витягнутими перед собою. 

— Коли мене супроводять на обід? — уточнила я.

Ельза злегка знітилась, опустила очі і… сукню.

— Слуга з’явиться за вами за пів години, пані. Якщо вам потрібно ще щось…

— Нічого. — Я хитнула головою. — Я хочу побути сама.

Ельза швидко вклонилася, поклала вбрання на ліжко і мовчки вийшла, зачинивши за собою двері.

Я дочекалася, поки кроки у вітальні затихнуть. Здається, Ельза забрала з собою і усіх інших слуг, що не могло мене не тішити. 

Кинула швидкий поглянула на сукню. Ідеальну сукню. Але для когось іншого. Не для мене. Скинула її на підлогу, а потім стягнула високі м’які чоботи і залізла на ліжко.

В мене достатньо часу, щоб трохи поспати. Зовсім трошки. Я вмостилася на край ліжка, закинула ногу на ногу й заплющила очі. І одразу провалилася в темряву. Сон не мав форми, не мав сюжету, не мав навіть образів. Просто тиша. Спокій. Порожнеча, в якій я зависла, наче у воді.

І майже миттєво виринула назад.

Розплющила очі іще не розуміючи, що саме мене розбудило. Прислухалась. У вітальні скрипнули дошки. Кроки. 

Я зіскочила з ліжка і почала взуватися саме в ту мить, коли у двері постукали.

— Пані? — пролунав за дверима хлоп’ячий голос. Молодий. Схвильований.

Я рвучко смикнула за шнурок, затягнула чобіт і гукнула, щоб заходив. Слуга виявився ледь не хлопчиськом, з рум’янцем на щоках і розсипом червоних прищів на щоках.

— Я маю… я прийшов… — він спинився, зібрався і, зрештою, видав уже людським тоном: — Я маю честь супроводити вас на обід, пані.

Прямо супроводжувати, як кавалер? Навряд. Тоді чому так переймається? Дивний.

Кивнувши йому, я випросталася і покрокувала за слугою.

У коридорі все ще було чутно відлуння голосів та тупотіння слуг. Палац досі гудів після повернення короля. І готувався до балу, який мав стати першим у цьогорічному сезоні. 

Маленька їдальня, в яку мене привели, виявилася затишною кімнатою з круглим столом, кількома гобеленами на стінах, килимом кольору вина і вікном, крізь яке лився м’який денний світ. Перед тим вікном стояла Емілі і дивилася у далечінь.

Спокійна, рівна, без корони. У темно-синій сукні, яка вигідно підкреслювала світлу шкіру. Волосся зібране у вузол, руки спиралися на підвіконня. Вона дивилася надвір, але, щойно двері прочинились, повернулася.

Очі її ковзнули по мені. Спершу обличчя залишалося байдужим, та за мить одна брова повільно піднялася.

— Я… — вона на мить застигла, наче не могла знайти слів, — сподівалася, що ти приймеш сукню. Це був подарунок.

Знизавши плечима, я пройшла усередину, почувши, як слуга, що мене супроводжував, поквапився зникнути швидким кроком.

— Сукня? Серйозно, Емілі? Ти забула чому я тут? 

Емілі вже відкрила рота, щоб відповісти, та саме тоді позаду мене пролунав ще один крок. Твердий, впевнений. Двері не зачинялися після мене. Той, хто зараз стояв позаду мене, чудово все чув.

Я обернулася.

І поглянула просто в обличчя чоловіка, якого до цього моменту бачила лише мимохідь. Кілька разів здалеку. 

Король Доріан.

Високий чоловік у темному камзолі. Корону він, як і моя сестра, на цей обід не вдягнув. Та йому вона і не була потрібна. У ньому все кричало про те, хто він такий. Постава, вміння тримати себе і прямий важкий погляд.

Волосся темне коротко підстрижене. На підборідді ледь помітна подряпина, можливо, від леза, можливо, від гілки у лісі. 

— Моя дружина навряд чи могла про це забути, — мовив він, зробивши крок усередину і жестом зупинив варту, яка намагалася пройти за ним усередину. — А от я б хотів дізнатися, чому ви, ваша величносте, забули попередити мене про вашу гостю?