Розділ 6.1

Я вийшла з камери, не озирнувшись. Залізні двері клацнули за моєю спиною, заглушивши важке дихання Вісника. Біля входу вже стояли двоє з варти. Обидва зосереджено мовчали, хоча один усе ж зиркнув на мене зі здивуванням на обличчі. Не знаю, що саме вони чули, тому повідомила головне.

— У нього поранення в стегні, — мовила я рівно. — Джгут накладено. Зафіксувала своїм кортиком. Якщо він його забере собі, помре. Він це знає, тому навряд чи спробує скористатися зброєю. Але знайте, що вона є. 

Обоє вартових навіть не поворухнулись.

— Пильнуйте за ним, — додала я. — А кортик… потім повернете. Це особиста річ.

Один із вартових кивнув. Інший промимрив щось про лікаря, але я його вже не слухала. Розберуться без мене. Лікар зайвим не буде. Та я віддавати такі накази не стану.

З кожним кроком, що виводив мене з задушливого коридору в’язниці, відчуття тиску спадало, та думки не ставали легшими. Я щойно запропонувала співпрацю людині, яка вночі намагалася вбити мою сестру. І не просто запропонувала, змусила.

Чудово, Ребеко. Просто блискуче!

Бо тепер мені треба якось пояснити Емілі, що його треба випустити… 

Вона мене вб’є! Потім воскресить своєю магією. І вб’є ще раз.

Я піднялася сходами на поверх вище, вийшла в основний коридор палацу. І одразу ж упіймала себе на думці, що стало голосно.

Занадто голосно.

Гудіння труб чулося крізь прочинені вікна. Вартові сновигали туди-сюди, хтось біг із внутрішнього двору до головного входу, хтось перекрикувався зі слугами. Один хлопець у лівреї мало не врізався в мене на повороті, пробурмотів «вибачте, леді» й зник за рогом.

Я застигла.

Просто чудово!

Роги. Метушня.

Здається, король повернувся з полювання.

Я втиснулася в тінь під колоною і втягнула повітря. Ну от тепер завдання справді ускладнилося. Одне діло переконати сестру не зрубати голову полоненому. І зовсім інше зробити це, коли її чоловік дихає тобі у потилицю після зізнання у тому, що Вісники планують вбити королеву.

Знадобилося кілька миттєвостей, аби опанувати себе. 

Зараз я маю розчинитися у натовпі, не привертати до себе зайвої уваги… Може навіть повернутися у ті пусті кімнати і трохи поспати…

— Пані Ребеко! — дзвінкий голос врізався в мене, наче батіг.

Я збрешу, якщо скажу, що не здригнулася. Від несподіванки, що моє ім’я повідомили ще комусь, окрім капітана королівської варти. 

До мене ж у ту мить квапилася незнайома жінка. У скромній, але чистій сукні, з косою, стягнутою в тугий вузол на потилиці, і обличчям того типу, за яким можна було б малювати покору для посібників з етикету.

— Пані Ребеко! — Вона спинилася в трьох кроках, схиливши голову, але не надто низько. — У мене для вас повідомлення. Її Величність запрошує вас на обід. Мені наказано підготувати вас до зустрічі з його та її величністю. 

Я примружилася. 

Тобто замість того, щоб провести час наодинці з чоловіком ти, Емілі, вирішила познайомити його зі мною та нашою проблемою? Цікаве рішення.

— Чого від мене очікують? — спитала я.

У будь-якому іншому випадку, я б проігнорувала загальноприйняте твердження, що короні не відмовляють. Однак, не зараз. На привеликий жаль.

— Я супроводжу вас, — жінка шанобливо кивнула і жестом запропонувала мені йти за нею. — Ванну вам вже готують. Одяг теж. Дозволите?

Я перехопила її погляд, котрий пробіг по моїй сорочці, яку вкривав пил та застарілі краплі крові на комірі. І закотила очі.

— Веди, — кивнула я і проковтнула всі інші слова, які крутилися на язиці. 

Тільки язиком тим самим тихо клацнула, коли зрозуміла, куди саме мене ведуть. Бо за кілька коридорів ми вийшли до крила, де знаходилися королівські кімнати.  І зупинилися біля дверей, за якими я провела свою першу ніч у палаці.

Мене щойно за наказом сестри позбавили зручного сховку. Прикро.