Розділ 5.2

Бо хоч кораблем до Південної Детії тижня три, але кораблі туди не ходять. Жодна країна не відправляє туди свої кораблі через те, що ця країна спонсорує піратів. Через те, що ця країна у війні ось як вже сотню років. За кордони Південної Детії майже неможливо потрапити. А якщо потрапиш… вибратися буде, м’яка кажучи, важко.

— Тоді я знаю, хто мав виконати цей контракт, — впавшим голосом прошепотіла я.

Бо була лише одна Вісниця, яка мала змогу потрапити у цю країну. Я сама колись зверталася по її допомогу. І якби саме вона просочилася у спальню сестри… я не знаю, чи встояла б.

— Тепер знаєш, — Себастіан, вже здавалось, забув, що життя від смерті відділяє лише нешироке лезо, що стирчить у його нозі. — То що, Бекко, чи настільки тобі важливо дізнати ім’я замовника? Поїдеш до Південної Детії за ним?

Я дивилася на нього довше, ніж треба. Усмішка на його вустах була викривлена, ледь не знущальна, та погляд... Погляд видавав щось інше. Не зухвалість. Радше очікування. Мовляв, подивимось, що ти зробиш тепер.

— Ти знав відповідь, ще коли ставив запитання, — мовила я спокійно. — Навіть якби хотіла, не змогла б.

— Шкода чи не так? — мовив він, напівзітхаючи. — Це був би цікавий похід. Самостійно. Без можливості знайти корабель. І от жеж прикрість! Навіть листа не зможеш написати їй, щоб дізнатися про контракт!

— І як за стільки років тобі ще ніхто язика не вкоротив? — прошипіла я.

Себастіан подався вперед, зазираючи мені в очі:

— Намагалися, Бекко, не переймайся. Тільки всі, хто пробував, чомусь раптово зникав.

Я промовчала, прикусивши язика. Себастіан випередив мене простою фразою, у якій не відчувалося жодної емоції. 

— То що, вб’єш мене, леді Бекко? За всі свої образи на мене.

— Тоді орден почне розбиратися, — гмикнула я, натискаючи на зброю і тим самим стираючи беземоційність з його обличчя. — Захочуть зрозуміти, як так вийшло, що королева Ретільванії жива. Чому Вісник не виходить на зв’язок. А ти ж мав писати навіть не від свого імені. Чи ви були такими дурними, що попередили орден про обмін контрактами? Вона ж твоє завдання виконує у Детії, так?

Себастіан мовчав. Кривився. Пропалював мене злим поглядом.

— О, ні. Ви нікого не попередили, — промовила я, посміхаючись. — А отже, якщо ти нічого не напишеш, підставиш її. Тобі б цього не хотілося, так? 

Очі Себастіана повільно розплющилися. Він дивився на мене довше, ніж будь-коли. Без насмішки. Без бравади.

— Чого ти від мене хочеш?

Оце вже правильне питання. 

Боги, я пошкодую про це рішення! Точно пошкодую. Але… іншого в мене немає.

— Усе просто. Допоможеш мені знайти замовника. — Я зробила паузу. — А я подбаю, щоб твоя затримка… виглядала як частина плану.

— Допомогти тобі? — на його обличчі знову промайнула та емоція, яка майже спонукала мене висмикнути зброю. Але я втрималася. — З чим? Зі зривом контракту? Хочеш знайти замовника, щоб врятувати сестру?

— Так, — легко відгукнулася я, примружившись. — Родинні зв’язки вони такі, Себастіане. Інколи спонукають на вбивство. Інколи… змушують старшу сестру поїхати замість брата у Південну Детію, бо в нього там не буде жодних шансів.

У Вісника смикнулося обличчя.

— Що? — я театрально скинула брови. — Не думав, що я знаю? Це твоя помилка, не перевіряти родинні зв’язки. Не моя.

Я посміхнулася, спостерігаючи за тим, як Себастіан намагається стримувати емоції. 

— То що? — поквапила я його, постукуючи вказівним пальцем по руків’ю кинджала. — Ти або допоможеш мені і ніхто нічого не зрозуміє. Або… я витягну лезо і ти стечеш тут кров’ю. А поки орден буде розбиратися, чому у Ретільванії ти, а не твоя сестра… я сама знайду замовника. Обирай. Тільки швидко.

Він зітхнув. І нарешті, вперше за весь час, промовив серйозно:

— Це дурна ідея, Бекко. Ми з тобою погана команда.

— На кращу тобі годі і сподіватися, — відповіла я.

— І що… ти мені довіришся? — скинув він брови.

— Ні, любчику, — я криво посміхнулася. — Це ти мені довіришся. Будеш допомагати, не зачепиш королівську родину. І будеш молитися богам, у яких віриш, щоб я не передумала і не розповіла ордену правду. Бо інакше… ти знаєш, що буде з тобою. І твоєю сестрою.

Вісник підтис губи, видихнув і примружився.

— Це шантаж, Бекко.

— І що? — я скинула брови. — Це не найгірший важіль впливу. Треба тільки підстрахуватися, як гадаєш? Бо якщо з королевою чи зі мною щось трапиться, орден має дізнатися правду.

Я криво посміхнулася, вдивляючись в його обличчя.

Жодних ілюзій. Жодної довіри. Тільки гостра потреба у помічнику, який здатен допомогти.

— Добре. Вмовила.

— Вмовила? — не втрималася я від щирого здивування. — Якось нахабно з твого боку. Не здається?

Себастіан не відповів. Тільки заплющив очі і заскрипів зубами.