Розділ 5.1

На мить у камері стало надто тихо. 

Себастіан не поворухнувся. Тільки вуста смикнулись у знайомій напівусмішці. А от очі… очі зрадили його. Тінь подиву майнула в них. Це сталося швидко, але я встигла побачити.

— Твоя сестра? — перепитав він повільно. — Та сама… що сидить на троні? Королева Ретільванії сестра найманої вбивці? Це якийсь невдалий жарт, Бекко?

— Ну чому ж жарт, — я притулилася спиною до протилежної стіни, прокрутила у пальцях кинджал. — Скільки разів ти казав, що я маленька розпещена леді? Нагадай, на скільки років ти старше за мене? Три? П’ять? Неважливо! Однак, ти не помилявся. Так, я була леді. І зараз ти у палаці моєї сестри. Якби на завдання орден відправив тебе, ти б про це знав. Мав би дізнатися, перш ніж совати сюди свого носа. 

І не попередив Емілі. Точно, ні. 

З того, що я про нього чула… Найкращий Вісник десятиріччя. Той, хто подає надії. Можливо, навіть, майбутній голова Лонтапорського відділу.

І тому його ув’язнення мене одразу і тішить, і… засмучує? 

Він гмикнув.

— І як же леді Бекко опинилась серед Вісників? Не надто аристократичне заняття.

— Себастіане, це твій допит, а не мій, — гмикнула я, відштовхнувшись плечем він стіни. Наблизилася до нього, продовжуючи прокручувати зброю у руці. — Це ти помилився, коли взявся виконувати чуже завдання. Цікаво, чи знає орден, що ти зараз тут?

Його обличчя смикнулося.

Влучила! 

— З останньої нашої зустрічі ти змінилася, — нахабно помітив він.

— Компліменти тобі не допоможуть…

Він розвів руками настільки, наскільки дозволяли кайдани:

— Хто сказав, що я роблю тобі комплімент, Бекко. Зараз я бачу перед собою слабку дівчину, а не загрозливу вбивцю…

Крок. Один швидкий. Розмитий рух. І мій кинджал встромляється йому у стегно. Просто біля артерії.

— А я бачу, — прошепотіла я, нахилившись до нього, — того хто стече кров’ю, якщо я витягну кинджал. То що? Той, за кого ти виконуєш контракт, повідомив ім’я? Чи від тебе не буде жодної користі?

Себастіан стиснув зуби, погляд на мить опустився вниз. До зброї.

— Ти… — видихнув він крізь зуби, блідий від болю. — З глузду з’їхала?

— Ні. Та я у гарному гуморі. Я не витягну його. Поки що.

Він заплющив очі на мить. Потім розплющив.

— Ти ризикуєш життям полоненого. Це ж порушення якихось королівських кодексів, га?

— Ха! Полоненого, який намагався вбити короновану особу? Тобі мали голову на місці відсікти. А так дивись, сидиш тут. Живий. Посміхаєшся. 

Його погляд був красномовніше за будь-які слова. Стільки темряви в очах, що в мене навіть подих на мить перехопило.

Але лише на мить. 

— То що, — я натиснула на руків’я трохи сильніше, і він зціпив зуби знову, — той, хто передав контракт, повідомив тобі ім’я замовника?

— Ні, — голос низький, хрипкий. — Не було імені. Тільки опис цілі. Тільки одна мета: королева.

Він затнувся, вдихнув.

— Я просто мав декого підстрахувати.

— А цей дехто… знає ім’я? — спитала я, нахиливши голову.

В очах Себастіана щось блиснуло.

— Відповідай! — я ще дужче вдавила зброю.

Вісник засичав крізь зуби, скривився.

— Можливо, — його хрип вирвався з горлянки.

— Чудово, — я вдоволено посміхнулася. — Де я можу знайти того Вісника, який насправді мав вбити королеву?

— В Південній Детії, — з посмішкою переможця прошипів він. І зазирнув у моє обличчя.

Я знала, що він там бачить.

Безвихідь.