Розділ 4.2

***

У в'язниці королівського палацу пахло цвіллю, вогкістю і старим металом. Коридор вів углиб, між однаковими металевими дверима, що тягнулися по обидва боки. Факели на стінах чаділи. А мені так і кортіло чхнути від смороду, у який складалися всі запахи.

Я знала, куди йду, де потрібна мені камера. І кого там побачу. 

Права долоня лежала на руків’ї кинджала, що висів на нозі. Цей простий жест заспокоював мене навіть у найстрашніші миті життя.

Високий вартовий чекав на мене біля потрібних дверей. Отримав лише кивок і дістав необхідний ключ.

Замок клацнув, засуви вийшли з пазів із глухим стуком. І поки чоловік прочиняв двері, я згадала ранок.

— Перед вами моя молодша сестра, — голос Емілі лунав спокійно.

Себастіана вже забрали. І у вітальні королеви лишився лише капітан королівської варти. Високий кремезний чоловік зі сріблом у вусах і сталлю в очах. 

— Відтепер слово Ребеки тут має таку ж вагу, як і моє, — твердо промовила Емілі. — Будь-який наказ має виконуватися без питань та уточнень.

Цей чоловік мав знати, що я зробила у минулому. Моє ім’я йому мало бути знайоме. Навіть, якщо моя сестра і наказала нікому мене більше не шукати після того злочину, це могло не співпадати з поглядами на життя капітана варти.

Однак… 

— Дозвольте привітати вас у палаці, леді Ребеко… — чоловік у чорному мундирі з гербом королівської варти на грудях вклонився мені.

І від цього… Від цього мене наче навиворіт перекрутили.

— Не називайте мене так, — видихнула я швидше, ніж встигла подумати. А потім затримала подих і додала. — Я не леді.  

Емілі тільки гмикнула за моєю спиною. Адже це не було правдою. Я — дочка барона, як і вона.

Капітан варти злегка сіпнув бровою, але кивнув. Сприйняв мій перший наказ легко і без супротиву.

— Як накажете. — І додав: — Тоді… пані Ребеко… Ви отримаєте все, що потрібно. Тільки скажіть. Ваша величність, за вашим проханням в’язня доправлять до окремої камери, яка знаходиться у віддаленні від інших. Скажіть, коли нам готуватися до страти?

Емілі скосила очі на мене, а я ледь помітно хитнула головою.

— Поки ми не отримаємо достатню кількість відомостей від нього.

Капітан варти лише голову схилив, отримавши наказ. 

Емілі вже встигла пояснити йому, що сталося у її спальні. Капітан королівських вартових став першою людиною у палаці, яка дізналася про замах від Вісників. І щось мені нашіптувало, що король від цього не буде у захваті.

На мене цей чоловік теж спочатку подивився як на злодюжку. Однак вистачило одного слова Емілі, щоб його ставлення до мене змінилося. Принаймні… так здавалося зі сторони.

Отримавши всі накази, він вклонився королеві, розвернувся і залишив вітальню королівських кімнат. 

А тепер я стояла у в’язниці і чекала, коли один із підлеглих капітана відчинить для мене двері. 

І вперше побачила Себастіана таким, яким його навряд чи хтось бачив.

Без зброї. Без маски. Не тінь у кутку тренувального залу. Просто звичайний чоловік з кайданами на зап’ястках у темній кам’яній камері. Зі зручностей вузьке віконце високо під стелею й лавка, на якій він сидів, спершись на стіну. Волосся скуйовджене. Щетина стала ще темнішою на тлі блідого ранкового світла.

Він підвів погляд. Спокійно, без здивування. А в куточку вуст здригнулася знайома дратівлива напівусмішка. 

— О, Бекко! Ти або скучила, або і тебе твоя королева вирішила запроторити у в’язницю. Хоча… кайданок на твоїх руках я чомусь не бачу. То що… скучила?