Розділ 4.1

Я стискала кинджал так, що вже не відчувала, де закінчується моя рука і починається зброя. Серце билося швидко, зриваючись на кожному ударі. Але не від страху. Від злості. Від спогадів. Від того, ким виявився Вісник, що з’явився у кімнаті моєї сестри посеред ночі.

Себастіан.

Темне, коротко підстрижене волосся, різке обличчя з точними, майже хижими лініями. Щетина на щоках, тонкий шрам на вилиці. Глибокі чорні очі настільки зосереджені, що від них хотілося відвернутись. Ті самі очі, що завжди дивилися на мене крізь насмішку.

Одяг з темної тканини з щільними нашивками. Клинок у руці виглядав зараз майже незагрозливо, але я знала, як швидко ця рука може завдати удару. 

— Давно не бачилися, Бекко, — промовив він. Голос той самий. Глибокий, із тягучим насміхом. 

М’яз на щоці сіпнувся. Я не опустила кинджал.

— Ти… — прохрипіла я. І не договорила. Бо все в мені горіло від люті на цього покидька.

Він навіть не здивувався. Пирхнув, перекотивши клинок у руці так, ніби нудьгував.

— Що, знову вирішила поцупити мій контракт? — мовив без поспіху, погляд зневажливо ковзнув по мені зверху вниз. 

Кров шуміла у скронях. Хотілося вдарити його одразу. Але я стояла. Дослуховувалась до кожного руху, до дихання Емілі за спиною. Королева прокинулася, сиділа у ліжку. І мовчала.

— Назви ім’я, — кинула я. Голос був хрипкий, сухий. — Хто замовив вбивство?

Себастіан знову гмикнув. Погляд похолоднішав, але у кутиках вуст лишився знайомий відтінок поблажливої усмішки.

— Вісники не називають імен. — Він нахилив голову трохи набік. — Чи ти так і не вивчала кодекс?

Я кинулась вперед без попередження.

Він устиг відбити перший удар. Дзвін від зустрічі клинків розірвав тишу кімнати. Я вивернула тіло, пішла нижче, цілячись в живіт, та Себастіан уже відступив, легкий, як завжди. Дратівливо точний.

— Бекко, — промовив він знову, ухиляючись від мого випаду. — Це все дуже цікаво. Та чи не надто ти переймаєшся життям чергової королеви?

— О, то ти погано підготувався до завдання, — видихнула я, мій кинджал прорізав повітря біля його плеча. 

— Так і знав, що ти досі та сама леді, якою і прийшла до нас, — відповів він, знову парируючи випад. Спокійно так. Наче дражнячи.

Лють додала мені сили. Я пішла від його удару рукою, присіла і в мить випросталася, викидаючи руку зі зброєю вперед.

І цього разу удар влучив. Клинок мазнув по плечу, кров потекла по руці Вісника. Себастіан відскочив назад, і на мить щось схоже на захоплення промайнуло в його погляді.

— О, ну хоч в чомусь ти виросла, Бекко, — пробурмотів він, струснувши пораненою рукою. — Навіть торкнутися мене змогла.

Я не відповідала. Бо вже летіла наступною хвилею. Він міг зневажати мене скільки завгодно. Мене це вже не зачіпало.

Себастіан встиг перехопити моє зап’ястя, коли я націлилась на шию. Крутанув мене так, що я змушена була зробити крок назад, балансуючи на межі падіння, та не встигла відновити стійку. Нога врізалась мені просто під дих.

Весь світ перевернувся.

Я з шумом врізалася у стіну. Повітря зникло з легень. Кинджал випав. Груди стискало від болю, в голові зашуміло. Ще трохи, і він би дістався до Емілі.

Але Себастіан не встиг зробити й кроку.

— Рекомендую не рухатися, — пролунав за моєю спиною спокійний, але крижаний голос.

Я бачила, як його руки смикнулись і раптово застигли. Те саме сталося з ногами. Невидимі мотузки скували тіло, лишивши тільки голову вільною. Він стояв, мов маріонетка, зафіксований посеред спальні.

Королева більше не сиділа в ліжку. Стояла босоніж, у нічній сорочці, з піднятими долонями.

— Що далі? — запитала вона, кинувши у мій бік швидкий погляд. Голос був низький, стриманий. Але з тим ледь чутним відтінком жорсткості, який я не чула в ньому раніше. — Вбити? 

Я піднялась, спираючись на комод. Вдихнула. Потім ще раз. Ребра нили. Але злість налила мене силою.

— Затули йому рота, — хрипко видала я. — Потім поклич варту. І подбай, щоб він не встиг нічого ковтнути.

— Може отруїти себе? — Емілі опустила руки, але магія від цього не зникла. Себастіан міг тільки кліпати.

— Такий, як він, так, — я підібрала кинджал і відчула, як долоні тремтять.

Випросталася, поглянула на Себастіана. Він відповів мені на погляд. Спокійно. Без жодної емоції на обличчі.

— Відправ у в’язницю, — мовила я. — Треба провести допит… Я сама це зроблю.

Вісники може і не називають імен. Та все ж навіть кодекс ордену можна обійти. Нехай і через не найприємніші дії.