Розділ 3.3

Вона мала почути загрозливий тон. Але не злякалася.

— Я пам’ятаю, як ти ставилася до суконь та балів, — легко відгукнулася вона і на мить відвела погляд. — Просто на мить замислилася, яким би було наше життя, якби все склалося трохи інакше.

— У будь-якому розвитку подій ти б не побачила мене у бальній сукні, — пирхнула я, закотивши очі. — Я ще тоді казала, що все це не для мене. Та хто до мене там прислухався?

Емілі закусила губу. Напевно, вже пожалкувала, що згадала минуле. Тому що наступною її фразою було.

— Недоречно це було, згодна. Але ти просила повідомляти про усі важливі події, які я маю відвідувати. Це буде одна із них. І… здається, завтра тобі варто буде познайомитися з моїм чоловіком. 

— Тоді тобі доведеться показати йому попередження від Вісників, — я відзеркалила її тон. 

Королева посіріла обличчям. Але супротивитися не стала.

Залишок доби її величність провела у своїх кімнатах. Сказала слугам, що погано себе почуває. Збрехала.

Ми лишились удвох у кімнаті. Списки лежали на столику між нами, а я прокручувала в голові приблизний план, поки за вікном стрімко темнішало. Питала у сестри, хто з підозрюваних зараз у місті, хто їздить у маєтки, кого можна буде перехопити на прийомі, з ким зіштовхнутись «випадково», кого допитати у кулуарах палацу, а кого доведеться шукати серед нетрів чи шинків.

— Я можу навідатись у сірий квартал. У мене там був інформатор, — кинула я вголос, не підіймаючи очей. — Хоча якщо він досі живий, буде дивом.

— Тобі не здається, що це трохи… ризиковано? — обережно перепитала Емілі.

Я подивилася на неї, як на пришелепкувату. Ризиковано? Серйозно?

— Проблема тільки в тому, що я не можу одночасно чатувати біля тебе та бігати містом. Вбивця десь близько, чекає. Я не можу дозволити собі прогавити момент, коли він вирішить напасти.

Емілі промовчала. Її погляд зосередився десь за моїм плечем, а потім… вона позіхнула.

Я вигнула брову:

— Ти взагалі слухаєш мене, чи вже наполовину спиш? 

— Я слухаю, — пробурмотіла вона, струснувши головою. — Просто… трохи втомилася.

— Тоді йди спати. Поки в тебе не працює мозок, користі з тебе мені мало.

Я встала, потягнулася. Відчула втому у тілі, але подумки відігнала її. 

— А ти? — Емілі не сперечалася, почала розшнуровувати нетугий корсет на надто вишуканої сукні. — Може… теж відпочинеш? У вітальні є тахта. Можу дати подушку й нічну сорочку. Якщо, звісно, не хочеш спати зі мною в одному ліжку, як у дитинстві.

— Посплю завтра зранку, — відмахнулася я. — Краще вже я буду втомлена, ніж ти холодна.

Я знову опустилась у крісло, вмостилася так, щоб у разі чого швидко встати. Але при цьому не напружувала жодного м’яза.

Емілі не сперечалась. Вляглася, укрилась, відвернулась і щось пробурмотіла, схоже на «дякую». Я не відповіла. Просто сиділа в кріслі, зливалася з тінями і продовжувала будувати план дій. Якщо не спати зранку, а навідатися у сірий квартал… бодай дізнатися, хто ще живий зі старих знайомих. Може, це б допомогло… Головне, не прогавити напад.

І я мала її вберегти. Ніхто не має права оголошувати контракт на мою сестру. 

Ніч пробралася в кімнату повністю. Стало тихо, темно, навіть глибше, ніж треба. Я втупилась у вікна спальні. За ними не було нічого незвичного. Від цього ставало навіть трохи нудно.

Поки…

Тихий скрип.

Я застигла.

Це не був випадковий порух віконної рами.

Клямка вікна у вітальні подалась із ледь вловимим клацанням.

Я не встала. Не пішла на звук. Просто ковзнула зі свого крісла, мов рідина, осіла на підлогу й прослизнула вглиб кімнати. Двері до спальні лишилися ледь прочиненими. Я залишила їх такими навмисно. Бо саме крізь них тепер могла бачити силует.

Темна фігура пролізла у вікно мовчки. Висока. Вище за мене на добру голову. Рухи точні, без поспіху. Ну, звісно ж, червона печатка на сувої. Новачка б не відправили.

Пальці у рукавичках. Обличчя закрите тканиною. А от очі…

Очі блиснули в темряві, мов у пса.

І я знала, що це не марення втомленої свідомості.

Він рухався обережно, слухаючи простір. Придивлявся до меблів.

А я чекала. З напруженою спиною і повільним диханням.

Ще трохи.

Ще півкроку і…

Варто було постаті з’явитися у дверях, я вдарила.

Він не очікував атаки знизу. Удар в коліно. Точний, болючий, розрахований на збиття з рівноваги. І поки він лише зреагував, я вже була на ногах. Прокрутилась навколо себе, вдарила п’яткою в бік живота, вихоплюючи кинджал. Бо раніше не могла, він би почув. 

Чоловік зігнувся, але не впав.  Замість того хвацько перехопив мій лікоть, стис так, що зап’ястя занило, а з язика ледь не злетіло прокляття. Я рвонулася вбік, лезо блиснуло у світлі зірок. Мить затишшя. Він оцінював: меблі, мене, виходи.