Розділ 2.2

Емілі підтисла губи, повільно опустила чашечку з чаєм на стіл. 

— Це не перша загроза моєму життю, — твердо відмовилася вона. — В мене є магія, якою я зможу захиститися. А у скількох Вісників є доступ до чар?

Справедливе запитання. Чарівники зазвичай знаходять себе у інших галузях. 

— Навіть твоя магія не всесильна, — хитнула я головою. Але продовжувати цю тему не збиралася. Не мені її вчити життю. Та і не задля того я повернулася у Ардашту, щоб лізти у чуже сімейне життя. — Добре. Почнемо з простого, сестро. Хто бажає тобі смерті?

— Простого? — гмикнула вона. — Це не саме просто запитання. Бо в мене немає на нього відповіді. Є багацього людей, які можуть бажати смерті мені. Ти ж знаєш, як і чому я стала королевою. Не так це зазвичай відбувається.

Мені була відома ця історія. Та все ж…

— Гадаєш, комусь настільки не сподобалося, як ти носиш свою корону, що звернувся до Вісників? Хтось з родини твого чоловіка, в якого є більше прав на трон? Хтось з володарів інших країн, з якими ви не зійшлися у поглядах? Це політичне замовлення чи все ж особисте, Емілі? Як ти гадаєш?

Вона не відповіла одразу. Примружилась, перевела погляд у бік вікна — туди, де світилися лише вогні нічного міста. Палац був мовчазним. Але я бачила, як вона напружила щелепи.

— Я думаю, — нарешті мовила сестра, — що у світі вистачає людей, які вважали б мою смерть зручним вирішенням певних питань.

— Ці люди мають імена? — я не відвела погляду.

Вона зітхнула. Не стільки втомлено, як обережно.

— Якщо мова про політичних супротивників — список надто довгий. Ретільванія уклала надто багато угод за останній рік. Хтось втратив доступ до ресурсів, хтось до портів. З’явилися ті, хто хотів би все повернути назад.

— І вважає, що це вдасться без тебе?

— Можливо, — кивнула вона. — Але це все поки що пусті підозри. Я не можу назвати конкретного імені. А щодо родини мого чоловіка… — її погляд став холоднішим. — Ні. Нікого, хто міг би претендувати на трон Ретільванії. До того ж… тоді б монета опинилася у Доріана, а не в мене.

— Логічно, — я спостерігала за її обличчям. — Та все ж, якщо це щось особисте, знайти замовника буде складніше. Ну і… частіше до нас звертаються не через вигоду. Політичних замовлень набагато менше, ніж… особистих. Помста, заздрість. Розумієш про що я?

Це влучило у ціль. Емілі зморщила лоба, і в її очах щось спалахнуло. Роздратування? Невпевненість?

— Якщо це особисте... — вона на мить замовкла. — То... Я не впевнена. Було кілька скандалів. Обурень. Але щоб аж так…

— Хто саме, назви імена тих, хто має на тебе зуб, — сухо кинула я. — До Вісників не звертаються через легку образу. Це не мстива записка, Емілі. Це смертний вирок із передплатою.

Сестра опустила голову. Руки на колінах затиснулись у нервовий замок.

— Я могла образити когось, навіть не усвідомлюючи цього, — сказала вона тихо. — У палаці стільки людей. І кожен щось чує, щось переказує, хтось себе уявляє більше, ніж є…

— Добре, — зітхнула я. — Поки що розпливчасто. Значить, копати доведеться мені. 

Емілі знову звела на мене очі.

— Я… Не знаю, як тобі дякувати, Ребеко.

Я встала, допила чай і поставила чашку на стіл:

— Краще склади список імен, сестро. Усіх, які зможеш згадати. І список заходів, де ти будеш на наступному тижні. Вісники спробують завдати удару, я маю бути готова.

— А що? — її голос здригнувся. — Що, коли ти знайдеш замовника?

— Я вб’ю його, — сухо промовила у відповідь. — Тоді замовлення буде недійсним. 

— Але ордену ж вже заплатили за моє життя…