Розділ 1.2

Королева. Власною персоною. У супроводі двох охоронців, які виглядали, наче їх розбудили посеред ідеального сну і пообіцяли зіпсувати настрій на кілька діб уперед.

Вона пройшла повз мене так близько, що я відчула запах парфумів. Квітковий, солодкуватий, трохи задушливий. Один з охоронців буркнув щось другому, але я не розібрала слів. Надто зосередилась на дверях, до яких вони наближалися.

Пара золотих ручок. Різьба. Троянди. Більше ніж натяк. Королева зупинилася, сказала щось коротке й розчинилась у кімнаті, зачинивши за собою двері. Вони клацнули так тихо, що я могла б і не почути. 

І тепер знала точно, куди саме вона зайшла.

Дочекавшись, поки вартові втратять пильність… Насправді не так вже і довго довелося чекати. Я розвернулась і рушила назад тим самим шляхом, яким прийшла. Ні, я не божевільна. Просто не настільки дурна, щоб намагатись проскочити під носом двійки вартових.

Коли дісталась до вікна, свіже повітря вдарило в обличчя, і я ледь не зітхнула від задоволення. Вмостилась на карниз — цього разу трохи впевненіше — і рушила ліворуч, обережно тримаючись за виступи, мов за старих знайомих, яким не до кінця довіряєш, але мусиш.

Вікно було на два прорізи далі. Таке саме, з тією ж клямкою. Штори золотого кольору закривали огляд на кімнату. Та це мене вже не бентежило.

Кинджал знову пішов у хід. Клямка піддалась із приємною слуху пружністю. Я виштовхнула раму, проковзнула всередину і опинилась у вітальні королівських кімнат.

Тих самих кімнат, де зараз мала знаходитися тільки королева.

Король, за чутками, поїхав на полювання з вищими лордами. Королева залишилась сама. Найкращий час, щоб Вісники завдали удару, адже так?

Я ступила в кімнату обережно, не розганяючи тишу. Простора вітальня потопала в напівтемряві: кілька свічок миготіли на столиках, кидаючи м’яке світло на тканини, шовк і дерево. 

До спальні двері були прочинені, звідти лунали звуки. Дістатися туди непоміченою, не було проблемою.

Королева стояла до дверей спиною перед великим дзеркалом. Вона знімала прикраси одну за одною, складаючи їх на тумбі біля ліжка. 

Пальці зупинились на намисті. Вона зняла його повільно, мов звільняючись. А тоді підняла руки й провела долонями по обличчю. Втомлено. Рух був таким знайомим, що я ледь не зітхнула.

Пудра стерлась з її щік, відкриваючи ластовиння. Цікаво, коли вона почала його приховувати? 

Я підійшла ближче. Тихо, мов тінь.

Прочинені двері не скрипнули. Я зупинилась біля них, приховавшись у темному прорізі, й коротко гмикнула.

Королева здригнулась. Швидко обернулась на звук. Її очі розширились. І перш ніж вона встигла щось сказати, рука автоматично ковзнула до живота. Захисний жест, несвідомий і різкий, мов удар.

Я мовчала. Не зрушила з місця.

Бо знала, що саме вона зараз бачить перед собою. Дівчину вісімнадцяти років, з коротким світло-попелястим волоссям, гострим, худим обличчям, високими вилицями й великими сірими очима. Знайому. Але чужинку.

Обличчя з минулого.

І, мабуть, саме це налякало її більше, ніж кинджал, який я тримала у руці.

— Як легко потрапити до тебе у спальню, Емілі, — зітхнула я і пройшла до крісла. Щільний м’який одяг не видав жодного звуку, коли я сіла у нього, закинувши ногу на ногу.

Королева продовжувала свердлити мене поглядом, наче не в змозі зрозуміти, як реагувати.

— Ребека?.. — прошепотіла вона. Голос ледь чутний, наче не вірила власним очам. — Це справді ти?.. Чи мені ввижається після важкого дня?

Я пирхнула, дивлячись на старшу сестру, примруживши очі:

— І як часто я ввижаюся тобі після важких днів?

У куточках її вуст з’явилася тінь усмішки. Вона опустила руку, трохи розслабилась. Дарма. Кинджал я досі тримала в руці. Небезпека для неї ще нікуди не зникла. Як і для тієї дитини, існування якої вона видала одним рухом.

Ну ж бо, Емілі. Ти мала б боятися. Особливо після всього. То чому страх зник із твоїх очей?

— Ребеко! — в яскравих зелених очах заблищали сльози. Емілі зробила крок до мене. Потім ще і ще. Самостійно наближаючись до небезпеки. До вбивці. До Вісниці. — Як я рада тебе бачити! Хоч би листа написала!

Попри весь здоровий глузд, королева Ретільванії підійшла впритул, нахилилася і міцно обійняла мене за шию.

— Ти ідіотка, Емілі, — прошепотіла я, відчуваючи раптову, важку легкість десь між ребрами. — Я ж могла прийти по твоє життя.

— Навряд чи, — королева відсторонилася, на її обличчі танцювала легка посмішка. 

— Не віриш, що я добра вбивця? — гмикнула я, вставши з крісла так, що воно навіть звуку не видало.

— Не вірю, що ти б взяла такий контракт, — посмішка з обличчя Емілі не зникала.

Дурепа!

Не вона. Я.

Я вдихнула глибше, на мить заплющила очі, й одним рухом вклала клинок до піхв на стегні. А потім обійняла її у відповідь. Ту саму сестру, яку не бачила три роки. Ту, через яку повернулась.