Розділ 1.1

Було б значно простіше, якби я знала, куди саме лізу.

Палац мав шість веж, сорок два балкони й настільки багато вікон, що навіть головний архітектор не мав пам’ятати, де і що знаходиться. Принаймні, мені так здавалося.

Камінь під руками виявився холоднішим, ніж я чекала, а виступи ще вужчими. Лізти довелося повільно, притискаючись до стіни так, ніби я планувала з нею близькі стосунки. 

Спина нила, долоні зісковзували, а охоронці, як на зло, сьогодні чергували у парку без перерв. Раз у раз проходили неподалік з факелами та алебардами. Добре хоч нагору не дивилися, бо вже б помітили.

Я намацала нову точку опори, підтягнулася, і нарешті, видряпалася на широкий кам’яний карниз. 

Вікно. За ним коридор. 

Я притиснулася до стіни, застигла на місці. Мала упевнитися, що ніхто не ходить цим коридором у такий час. Серце билося швидше, ніж хотілося б. 

Все ж таки я на висоті третього поверху, до землі метрів двадцять. Від закінчення існування мене відділяє лише один невдалий рух. 

Я витягла кинджал. Тонкий, трохи надщерблений, але заточений саме так, як треба. Клямка вікна піддалась майже без супротиву, лише клацнула тихо, мов із ввічливості. Якщо хтось був поруч, то мав почути цей звук. 

Залишилося сподіватися, що нікого поруч не було.

Вікно розчинилося без скрипу, і я перекотилася всередину з тією грацією, яку мають лише люди з натренованим терпінням і болем у спині. Тихо ступила на мармур, спершу носком, потім п’ятою, розподіляючи вагу, наче танцювала.

Коридор виявився темним, прохолодним і не таким уже й порожнім. Десь попереду чулося відлуння чиїхось кроків. Не швидких, впевнених. Хтось ішов із тим ритмом, якого не дотримуються люди, що бояться. Отже, охоронець. 

Я завмерла, злилася з тінню, прислухалась. Кроки згасли. 

І рушила далі. Мене свого часу навчили ходити так, щоб не чути власних кроків. Стара Віллі любила казати: «Хочеш вижити, то ходи тихіше, ніж думаєш». 

Коридори тяглися один за одним, мов нескінченна стрічка. Усе довкола дихало ніччю: факели потріскували, кам’яні стіни холодили простір, а кожен звук здавався гучніше, ніж мав би. 

Я не знала, де саме королівська спальня. За чутками, які мені вдалося зібрати, вікна виходили у внутрішній невеликий сад з фонтаном. Я вдивлялася у двері вздовж потрібної стіни, шукаючи бодай натяк на щось королівське. Гобелен, варту, підозрілий блиск золота. Будь-що.

Шансів знайти потрібні двері навпомацки було приблизно стільки ж, скільки довіри до моїх рішень у самої себе. Але вдача, на диво, вирішила мені посміхнутись.

Я зупинилась, щойно почула нові кроки. Не ті, що поодинокі. Ці звучали гуртом — дві пари важких підошов і одна чітка, хляскаюча пара на підборах. Занадто ритмічна для служниці. Занадто самовпевнена для когось, хто прокинувся випадково цієї ночі. Я припала до стіни, ковзнула в глибоку тінь між гобеленом і виступом.

Кроки наближались. Я напружилася, затамувавши подих.

Перша вийшла на поворот висока жінка в сукні темно-зеленого кольору. Її волосся полум’ям горіло у світлі факелів, і я ледь не пирхнула від полегшення. Хто ще міг виглядати настільки демонстративно рудим у таку годину?