День сьомий.

До храму було ще далеко, але вже почав відчуватися його вплив. Моя мама якось водила мене до озера, що було неподалік від цих місць. Можна було побачити його блискучу водну гладь через очі Тайса, що зараз літав над нами у вигляді птаха. Тоді, на березі, мама мені розповідала про небезпеку тих місць, куди мене зараз везуть. Не знаю, що начарували маги, чи околиці їхнього головного храму від природи таким були, але демонам там ставало зле. Далі має бути гірше. Мене це лякало.

Справді, надвечір мені стало зовсім погано – заболіла голова, а перед очима все попливло. Єдине, що можна було робити в такому стані, так це просто лежати на підлозі клітки та вирячитися на темне полотно. Тайс тривожно попискував десь неподалік. Роблю останні зусилля і даю команду фамільяру летіти за мамою. Критичний момент настав. Чому я, малолітня дурна істота, дотягла до такого? Догралася… 

- Що з тобою? - з непідробною тривогою питає Корін, коли приносить мені їжу.

- А то ти не знаєш? – слабко відповідаю я. 

- Ні, я вперше отримав таке завдання. 

- І тобі не розповідали, що це місце робить із демонами? 

- Ні, - він хитає головою. - Ну, казали, що на храмі стоїть захист, але ж ми ще далеко. Дня два ще їхати, так точно. 

- Мабуть, захист дуже сильний …

Не дивлячись, беру склянку з водою та абияк, напівлежачи, роблю пару ковтків. Їсти зовсім не хочеться, від запаморочення мене нудить. Знову розслабляюся на підлозі. 

Нічого більше не кажучи, Корін відходить від клітки, залишаючи трохи відкритий полог. Від прохолодного вечірнього вітерця стає трохи легше. Зовсім трохи.

Табір стих, дозволивши цвіркунам співати свою колискову. Лише зрідка вловлювалися тихі кроки вартових. Я не сплю, біль в голові заважає повністю відключитися від реальності. Просто лежу із заплющеними очима, намагаючись ні про що не думати. Затихають цвіркуни, отже незабаром світанок. Розплющую очі, щоб побачити, як небо забарвлюється в червоні тони, люблю цей час доби. Але на диво все ще темно і навіть немає натяку на світанок. Може буде дощ? Але ні, я не чую його запаху. Прислухаюся. І розумію, що нічого не чую. Зовсім. Ні шелесту листя, ні кроків вартових, ні близького дихання сплячих.

Не встигаю запанікувати з цього приводу, як відбувається ще одна дивина. Зі сторони дверей в клітку відкидається полог. Там стоїть Корін із ключем і відчиняє двері! 

Може я таки заснула? Щипаю рукою стегно і відчуваю біль – отже, не сплю. 

- Сілані, - тихо гукає Корін. - Ти можеш іти? 

- Зараз перевірю, - слабо відповідаю я, хриплуватим голосом. Прочищаю горло та обережно сідаю.

Голова починає крутитися сильніше, але я не здаюся і продовжую рухатися у бік виходу. Я, звичайно, не розумію, що раптом найшло на мага, але хіба це так важливо? Може його мама моя зачарувала. Зрештою, у мене просто немає сили на запитання. Корін допомагає мені вибратися з клітки. Підтримує мене, обхопивши талію. Та що відбувається? Він же мене зовсім не боїться!

Я озираюсь. Весь табір повністю занурений у сон. Навіть вартові мирно сплять, згорнувшись калачиком на своїх постах. Корін підходить разом зі мною до свого коня, допомагає мені сісти верхи, сам сідає позаду, і одразу посилає тварину в галоп. Ми мчимо геть із табору. Моє обличчя обдуває холодний вітер, я насолоджуюся цим як ніколи. З кожним стрибком коня мені стає легше.