День п'ятий. 

Знову під колесами воза побігла дорога. Погода стояла чудова. Світило сонце і дув прохолодний вітерець. Щебетали птахи. Загін священників мав чудовий настрій. Вони добре відпочили, поснідали й тепер вели жартівливі бесіди, щоразу заливаючись заразним сміхом. У мене теж з'являлася посмішка. Іноді хотілося вступити в розмову, але доводилося стримуватися через побоювання, що після цього мужики згадають про мою присутність і перестануть розмовляти. А так, хоч якась розвага.

Ближче до полудня ми з Тайсом впізнали рідні місця. Неподалік було село, де пройшла частина мого дитинства. Та що там, ще рік тому мені весело жилося тут із матір'ю. Але потім захотілося обладнати своє лігво. Усі відьми за вдачею одинаки. Ми приймаємо лише постійну компанію своїх фамільярів та тимчасову – своїх дітей чи коханців, якщо такі трапляються. Іноді збираємось на шабаші, де веселимось від душі, а потім знову усамітнюємося у своєму затишному будиночку, десь у лісі або на околиці невеликого села. 

Відьми завжди робили свої будинки самотужки та самостійно обирали майбутнє місце для житла. Щоправда, вони ніколи не нехтували порадами та схваленням зі сторони родичів. А в мені зіграв гордий характер демона, навіть мама не знає де побудовано моє нове житло. 

Відчувалася близькість матері, це означало що вона зараз вдома. Тайс хотів її покликати, але це була дуже погана ідея. Їй не вистояти проти Коріна та п'ятнадцяти добре навчених церковних воїнів. Якщо вона покличе подруг, то багато не збереться – дві, ну може три. Інші просто не ризикуватимуть заради мене життям.

Батька мати теж закликати не стане. Занадто затратне та ризиковане заняття. Адже можна помилитися та закликати зовсім іншого демона. А ще немає гарантій, що батько кинеться мене рятувати. Легко може статися так, що він скаже - "сама вляпалася, нехай сама і викручується. Невже ми її погано вчили?" Або – "це буде їй уроком, хай розвивається". І батько матиме рацію. Викручусь. А ні, то залишимо батьків на крайній випадок.

Тут дорога стала більш людною. Нас обганяли порожні вози, або ж доводилося пропускати пастухів з їхніми стадами різних копитних тварин. Позаду примостилися ті, хто віз товари до сусідніх міст. Звичайно, а навіщо їм нас обганяти, по-перше, вони все одно нікуди не поспішають, а по-друге, з такими супутниками, як церковні воїни та маг, їхати куди безпечніше. Коріну ж, така компанія не подобалася, він з несхвальним виразом на обличчі озирався назад, але нічого з цим вдіяти не міг.

Цікаво, що вони робитимуть далі, адже скоро ця дорога поєднається з великим торговим трактом, де мандрівників буде ще більше? У мага взагалі був поганий настрій. Він єдиний серед свого оточення мовчки сидів у сідлі, хмуривши чорні брови й постійно перебував у стані глибокої задуми.

Я задоволено потираю руки. Мої слова посіяли насіння сумніву у душі хлопця і якщо вміло його поливати, то незабаром воно зійде, даючи мені корисні плоди.

Разом із початком заходу сонця, мені відкрилася відповідь на питання з приводу тракту – ми просто до нього не доїхали. На жаль торговців, які плелися за нами, священники звернули на вужчу дорогу. Вона заглиблювалася в густий ліс і була коротким шляхом до міста, але нею торговці боялися користуватися, віддаючи перевагу відкритому і людному шляху. Ніч поступово огортала ліс ковдрою темряви, змушуючи всіх денних створінь влаштовуватися на нічліг. Священники не стали винятком. Місячне світло погано проникало крізь густі крони дерев, тому чоловіки змушені були зупинитися. Табір влаштували прямо на узбіччі, оскільки дорога не була жвавою, то й не було ніякого сенсу заглиблюватися в ліс. Воїнів не залишав гарний настрій, тому після вечері вони не відразу розбрелися спати, а ще деякий час провели біля вогнища, розважаючи один одного різними історіями. Як і раніше мовчазний Корін, подав мені вечерю і сам, уже без мого прохання, залишив відкритим полог. 

- Дякую, - говорю я йому вслід. 

- Нема за що, - коротко відповідає хлопець, навіть не обернувшись.

Після вечері, я обережно лягаю біля самих прутів, щоб можна було бачити небо. Задував прохолодний вітерець, приносячи із собою запахи та звуки нічного лісу. Десь поряд тріщав цвіркун. 

- Угу! - скрикнув Тайс, який знову був совою.

- І тобі добраніч, - одними губами промовляю я, повільно заплющуючи очі.

Раптом щось змінилося, змушуючи мене різко виринути зі сну. Тайс теж стрепенувся на своїй гілці. На перший погляд, усе було як і раніше – воїни та маг мирно спали, шелестіло листя, тріщали невгамовні комахи. Тільки вітер приніс до наших чуйних носів чужий людський запах. Хтось наближався. Ледве чутно шелестячи крилами, Тайс полетів шукати джерело тривоги. Ним виявилася чимала група озброєних людей, численність перевищуючи команду священників. Вони тихо підкрадалися до табору, поступово розходячись, щоб узяти його в кільце. З одного боку розумна витівка, а з іншого – дурна. Священників хоч і менше, але вони сильніші та краще навчені, а розбійники при цьому ще й розпорошуються по колу. Їм би вдарити всім разом з одного боку, взяти те, за чим прийшли та бігти. 

До речі, дивно, що їм взагалі потрібно? Мені були відомі лише кілька випадків, коли не дуже розумні сміливці наважувалися напасти на загін священників. Ці напади можна порахувати на пальцях однієї руки. Розбійників мотивував дорогий вантаж, який на той час перевозився. Однак усі ці набіги закінчувалися сумно для грабіжників. Невже історія нікого не вчить? Чи ці розбійники не чули про сумний досвід своїх попередників? Гаразд, треба думати не про ці питання, зараз мене більше цікавить, що робити далі – попереджати Коріна про можливу атаку, чи ні? Дозорні табору самі скоро виявлять нападників, але це буде занадто пізно.

- Корін! - упівголоса кличу мага. 

Але той не реагує. Лише солодко прицмокує і повертається на інший бік. Ах так! Ну гаразд, є інший спосіб. Як добре, що Корін у задумливості забув забрати в мене посуд. Беру свою тарілку, прицілююсь і точним рухом жбурляю її між прутами, потрапивши прямо в м'який зад хлопця.