День перший.

Чому ж так сильно болить голова? За всі п'ятнадцять років мого життя в мене такого не було. Я ж не якась там нікчемна людина! А ще все тіло болить. Чи то вже мені здається? Може все ж таки відкрити очі, та нарешті розібратися що зі мною? Але як же не хочеться… Мені взагалі не хочеться ворушитися. 

Повіки розліпилися неохоче. Перед очима стояла каламутна пелена і чомусь у темну смужку. Кліпнув декілька разів в мене вийшло трохи прояснити картинку, проте вона зовсім не радувала. Та дивна смужка не була галюцинацією - це була справжня клітка. 

Все в житті доводиться пробувати вперше, схоже, цей день вже переповнився новинками. Спочатку головний біль, потім клітка, біль в усьому тілі… Що далі?

Ворушитися майже неможливо. Таке враження, що мене нещодавно зім'яли в клубочок, потім ним добряче пограли та викинули. Тепер я потихеньку відновлююсь. Що ж, зачекаємо…

Темна завіса безпам'ятства знову огорнула мою свідомість. Так буде легше чекати.

***

Друга спроба повернутися в реальність увінчалася більшим успіхом. Тіло перестало боліти. Тільки в голові ще пульсував неприємний тупий біль. Знову навколо мене була та сама сталева клітка. Мій теперішній смугастий "будиночок" стояв у центрі просторого приміщення з високою розписною стелею. Ще одним відкриттям став неприємний запах якихось трав. Здається, саме цей сморід був причиною слабкості та головного болю.

Вдалося підвестися. Обережно сідаю, щоб не турбувати затихаючу пульсацію в голові. Для стійкості та зручності, схрещую перед собою ноги. 

Отже, де я?

І ось вона відповідь, прямо переді мною - з нового ракурсу стало добре видно золочений вівтар, а за ним величезне зображення першого переможця демонів з величезним священним мечем у руках. Вдалося роздивитися великі вітражні вікна, на яких були зображені різноманітні сцени. Їхнім головним героєм був цей дядько з мечем і нещасні демони, над якими діялася розправа. Також було зображено кілька сцен чудодійного зцілення і те, як люди поклоняються священникам. Ось мені завжди було цікаво, як цей святий орудував такою ось велетенською залізякою, яка перевищує його у півтора раза?  

Не про те я думаю. У мене ж проблеми. Величезні проблеми! Я у храмі! На відміну від легендарного переможця демонів, теперішні священники не користуються незручними мечами, вони володіють своєю силою, яка дуже небезпечна для мене. 

І як же мені вдалося так влипнути? Багатостраждальний мозок, неохоче почав згадувати останні події. Ні світ демонів, ні світ людей ніколи не був до мене добрим. Але народившись напівдемоном, доводилося бувати й там, і там. Що поробиш, якщо батьківщина кличе? Спочатку одна, потім інша. Та й мати з батьком вчать по черзі. Перша - як бути вправною відьмою, другий - як бути порядним демоном. І ось останні дні проходили в гостях у батька. У перервах між уроками була дозволена невеличка прогулянка. Краще б її не було… у світі демонів часто доводиться доводити свою силу, особливо коли від тебе тхне людиною. Мені завжди вдавалося перемагати, все-таки батько був хорошим вчителем, та й відьомські хитрощі допомагали. А тут сили виявилися нерівними. Їх було четверо (так ось хто зім'яв мене в клубочок!) Довелось рятуватися. Єдиний вихід у цій ситуації, це переміститися у світ людей. Вдала втеча, нічого не скажеш. Мабуть, демони добре по голові дали, що координати порталу збилися. Щось у крові, з рогами, хвостом та шкірястими крилами вивалилося кудись, де мене одразу побачили. Не дивно що одразу священники прибігли та отримали у нагороду мене. 

Будемо вибиратися із цієї халепи. Тільки для початку треба зрозуміти, як я виглядаю. Хвоста та крил немає, роги теж відсутні. Якщо це все мені не відірвали демони, значить я в тілі людини. Точніше в жіночому тілі. Гарному, якщо вірити тому, як на мене, витріщаються людські самці. Мабуть, священникам воно теж припало до смаку і щоб себе не спокушати гріхом, вони мене одягли у сіру балахонисту сорочку та безформні штани. Швидше за все, зняли з найближчого селянина, аби лише наготу прикрити. Ну і добре, і на тому спасибі. Хоч я і напівдемон, але людське тіло холод відчуває, тільки не так сильно. Пам'ятаю, кілька років тому, взимку, нас з мамою в дорозі наздогнала хуртовина. Так мені хоч би що, а у мами зуб на зуб не потрапляв. Довелося її потім відігравати, а потім два тижні травами лікувати. 

Знову я не про те думаю. Треба тікати. На жаль, не так сталося, як гадалося. Тільки долоні доторкнулися до прутів клітки, як їх тут же обпалило. Зойкнувши, різко відсмикую руки. На долонях залишились сильні опіки, ніби до них приклали розжарений сталевий прут. Я дмухаю на них, намагаючись трохи вгамувати біль. Але це не допомагає. Звичайний опік загоївся б за декілька секунд, але тут, мабуть, доведеться чекати набагато довше. Думати про те, що рани можуть взагалі не загоїтися, зовсім не хотілося. Мій крик не залишився без уваги. По залі пролунало скрипуче відлуння дверей що відкривалися. По мармуровій розписній підлозі ступав високий статний чоловік. Його міцне тіло ховалося під білим балахоном священника. Світле волосся було зібране у хвіст на потилиці, а свою бороду він заплів у косу, що діставала до грудей, це було символом високого військового чину. За ним, спираючись на посох, йшов ще один священник. Він був трохи худорлявіший і  старший, із сивим довгим волоссям та бородою, що вільно звисала майже до самого пояса. Виходить, це їх мудрець та маг. Розмова буде неприємна.

Як там тато казав? Найкращий захист, це напад! Перевіримо. Навіть не дочекавшись поки священники підійдуть, із мене полився швидкий потік слів, повний розпачу та каяття:

- Ой, як же я рада, що до мене, нарешті, хтось прийшов! Я прийшла до тями, а навколо таке! Я так злякалася, так злякалася! Святий отче, як я згрішила? Чим заслужила на таке покарання?

Воїн і маг зупинилися, витріщивши на мене дві пари очманілих очей. Першим отямився сивобородий старець. Вдаривши палицею по мармуровій підлозі, він скинув зачарування. На мій подив дуже спокійно заговорив: